Як козаки з гуцулами Канаду підкоряли

Кажуть, що коли канадські індіанці вдруге вгледіли європейські кораблі, то зважили за краще гостям кричати не „welcome”, а „ка-на-да!”, бо, може, гадали, ці вже не стрілятимуть з гармат їм по вігвамах. „Канада” індіанською мовою означає – “тут нічого нема”. Англійці недопетрали, що перед ними тут французи побували, й так і назвали цю землю – Канадою.

Ну воно, звісно, алгонкінські хитрощі, бо в Канаді є все і є всі. Себто з усіх куточків Земної кулі тут зібрався люд, із найрізноманітніших культур, релігій, зі всіх рас, з якою тільки може бути кухнею, зі своїми звичаями; і це все перемішалося в такому вінегреті, що вже ніхто не знає, що чиє.

Нашого брата, судячи із кількості жовто-блакитних стягів на Блур-стріт, у Торонто, також усіх не злічиш. Цікаво, що найзнаменитішим “культурним вантажем” з України в Канаді вважається нестримне перекотиполе, привезене першими нашими переселенцями разом із насінням зернових культур. Наші люди завбачливі – понад сотню років тому через океан вони везли в мішках пшеницю, і треба ж, нині пшениця вивела Канаду в лідери на світовому сільськогосподарському ринку. А перекотиполе понині вандрує від узбережжя до узбережжя по усіх усюдах Країни кленового листя.

Торонто зустрічає дощем. За мить ми вперше ступимо на землю Нового Світу. Та не так сталося, як гадалося – виявляється, той Новий світ – світ автомобілів: по довжелезному, поданому до трапу, гумовому рукаву ми крокуємо до будівлі аеровокзалу і потрапляємо у… замкнене коло – дім “без вікон, без дверей”. Звідси можна вибратися або на таксі з підвалу, або з висотної багатоповерхової автостоянки власною машиною. Де тут поверхня того Нового Світу?..

Найперше враження у “місті зустрічей” – так перекладається Торонто з мови міссасагів – це повітря. Воно до неможливості насичене вологою, від незвички задихаєшся і здається, що його зараз-таки й не вистачить. Коли ж у Торонто дощі, як тепер, то насправді годі й вижити у цій “сирій пивниці”. А винні в усьому Великі Американські озера, які наче велетні з ірокезької легенди обступили мегаполіс тісним кільцем з усіх сторін.

Перша подорож, одразу ж після літака, – до озера, до Онтаріо. Воно гігантське, неосяжне, а в таку погоду, коли ураганний вітер має недобрий намір розвернути “двірники” на лобовому склі у протижений бік, і взагалі видається за море. Якщо ця “прісна калюжа”, як назвав його один з героїв Фенімора Купера, така злюща, хоч і наймешна, то що скажемо про найбільші озера з цих Великих? Автострада по дванадцять рядів в один бік може заплутати будь-якого слідопита, одначе „даунтаун”(центр) з хмарочосами й найвищою у світі телевишкою з одного боку і срібне дзеркало озера-моря з другого чітко орієнтують, де південь, а де Скарборо.

У Торонто одна п’ята населення – українці.

Наших там дійсно вдосталь, на кожному кроці чуєш, якщо не галицьку, то волинську говірку. Діаспора, як вони себе самі називають, зовсім не однорідна за складом. Вона поділяється на три цілком різні верстви. Найстаріша та, яка першою покоряла Атлантичний океан від початку XX століття до середини п’ятдесятих років, зветься “основою”. Це статечні, заможні дідугани, в яких у головах тільки бізнес та згадки про “допотопну Україну”, котра, вони впевнені, ще десь є, десь у глибинці. Ніхто в світі стільки жертов не кладе до ніг Її величності ностальгії, як „наша основа”. Для них, цих дідусів у фраках та у кепках-бейсболках (зовсім не вкраїнське поєднання) в Торонті (як вони кажуть) щоденно виходять аж дві власні статечні розтовстілі газети, які гонорарів не платять і, чомусь, не терплять сучасної нашої абетки. У них, приміром, відсутня літера “ф”, натомість стрічаються напрочуд незграбні закарлючки, мовби з англійської транскрипції скопійовані. А ми всі для них “запроданці Москви”. Навіть західняки!.. До речі, це „основа” у 70-ті невдало ініціювала повалити пам’ятника Тарасові Шевченкові, якого „совіти нам поставили”. Ці диво-українці визнають тільки Лесю Українку, і шлюз вам!..

Друга верства діаспори вже не така “золота основа”, та все ж – “золота середина”. Це діти тих перших імігрантів – оці взагалі по-нашому ні гу-гу, навіть зі словником. Батьки на них дивляться з неприхованою огидою, ще гірше ніж на нас, тобто на “новоприбулих”. У тієї “середини” є справді все, але преса тільки англомовна. Вони, проте, не соромляться вигукувати бідним родичам: “Ка-на-да!”

А ось “новоприбулі”, і це третій прошарок діаспори, третя хвиля, свою газету все ж заснували, і назвали як голосно – “Україна і Світ”. Її почитують переважно роботяги у кафе “Фюджер-бейкер” на вулиці Ренімеде за кухлем доброго пива “Молсон”. У цьому “пабі гаврошів діаспори” засиджуються вечорами наші недавні земляки, яким удалося загачитися за штанку буржуазії – хоч би за якісь гроші. Тут, у Канаді, до речі, платять набагато менше, ніж у Штатах, чи в Європі – якихось 8 доларів за годину, чого зовсім не вистачає, аби надсилати допомогу пенсіонерам-батькам на Батьківщину.

У тій газеті можна почерпнути море інформації, “передертої” з українських Internet-видань, спостерігати за нашим внутрішнім футбольним чемпіонатом, покопатися в місцевих оголошеннях для емігрантів. У ній мені довелось якийсь час попрацювати: походити в “Арку”- клуб першої верстви діаспори, послухати думи і байки наших заїжджих політиків; на стадіон “Менл Ліфс Ґарден” – “сад кленового листя” – хокейне збіговисько другої; та у той “Фюджер”, де посиджують наші однокласники та однокашники. Останні здебільшого ями копають, дахи ремонтують, про свої синьо-червоні дипломи і не згадують. Якщо без знайомства, як тут говорять – без рекомендейшн, то роботу в Торонто підсобляють розшукати так звані агенції, за власників в яких здебільшого верткі євреї, також наші земляки. Вони самі підспівують й іншим помагають. У „Фюджер-бейкері” можна їх усіх знайти, щойно сядеш за вільного столика. Агенції, коли знайдуть роботу, то беруть з кожної години, вами відпрацьованої, від 2 до 3 баксів. Ніби небагато, а допомога і їм, і всім.

Тут наших просто, як у Львові. Підсідають, розпитують, цікавляться, чим вони можуть допомогти, і допомагають. Такі клуби взаємодопомоги є в усіх національних анклавах Торонто. Адже місто поділене між різними там греками, італійцями, поляками, і всі тримаються купи. Гуртом, як то кажуть, і канадця легше бити. Український район – від Кіля до Джейна. Це назви вулиць. Торонто, як і всі північноамериканські міста, поділене на чіткі прямокутники, і в кожної етрічної групи свій квадрат з конкретними чотирма стінами.

Переважно робочий день в Країні кленового листя починається, як в індіанців – удосвіта, о шостій, чи навіть о п’ятій, вже треба бути на робочому місці. Завершується після обіду, що дає змогу найзавзятішим попрацювати й у другу зміну – до дев’ятої. Повертаючись додому, багато-хто підробляє ще й таксистами… і те все тільки заради виживання. Якщо піонерське покоління канадців замість кленового листочка на своїм стязі могло почепити шкурку бобра чи білки, попереднє – ключки навхрест, то нинішнє, яке бігає із дня-у-день довкола циферблату, сміливо поміж двома червоними смугами мало б повісити годинника.

Є в Торонто одна річ

Ця річ – найвища у світі телевежа CN-tower. На неї варто зблизька подивитися, навіть на швидкісному ліфті за 20 канадських доларів на вершину піднятися. Там, у величезній скляній кулі, яка поволеньки обертається довкола своєї осі, розташований найвищий у світі ресторан. Скільки коштує у ньому столик замовити, не скажу – мене запросили, – а ось побачити з його позахмарних вікон і маленькі-маленькі, майже іграшкові, хмарочосики під ногами, і велику-велику Канаду ген-ген поза обрій, можна. У тім ресторані підлога з товстого скла – ходиш, і ноги підкошуються – враження, начеб на дельтоплані летиш, мовби на висоті 605 метрів – саме такого зросту телевежа. Коронна страва у тім ресторані – міні-вежа з шоколаду: нічого особливого, але все таки…

Усюди, куди б не пішов тим містом, на очі потрапляють хокейні ключки. Вони повсюди: на бензоколонках, на рекламних щитах, на попельничках у кафе, на дамських сумочках. Так – хокей тут спорт номер один. На берегах Онтаріо він народився, тут змужнів, тут навічно приписався. Канадські як клубні, так і збірні команди, вигравали більше світових змагань, ніж усі інші на планеті. Тут хокеєм усяк марить, навіть кожна домогосподарка. Посеред “енхеелівців” – професіоналів – дуже багато представників нашої, чи вже не нашої “золотої середини”. Чого варті Майк Босий, Дайв Хаверчук, Кейт Ткачук!..

Диво з див – це Ніагарський водоспад. Дуже рідко так буває, коли про щось мріяв і нараз досягнув тієї мрії – і воно тебе не розчарувало, а ще більше вразило, ще більше, ніж колись, коли побачив фотографію з далекої “заокеанії”. Так у мене було з Ніагарським водоспадом. Це справді диво!.. Це не просто падіння води, не просто гук на кілька миль навколо – це заворожуюче видовище, шедевр Господнього творіння. Величезне півколо, нестихаючий вал, який рине у глибоченну воронку. Особливо захоплює водоспад, коли підпливаєш до нього пароплавом – він курсує тут щодня, і заходить майже під саму стрімнину. А ще незабутнє видовище – вид з тунелю, прокопаного під водоспад, з якого можна помацати оте диво із середини. Словами не передати величі Ніагарського водоспаду.

Улітку навколо причаровуючої напівчаші штовхаються тисячі і тисячі туристів з фотокамерами. Вони топчуть береги од раннього, завжди веселкового світанку, до пізньої вечірньої пори, коли десятки прожекторів найрізноманітнішими кольорами довгими променями вихоплюють водоспад з пітьми, немов припіднімають завісу в нічному театрі природи.

Сюди, до нього, прийнято подорожувати молодим, щойно з-під вінця, парам. Тут вони “медують” цілий місяць. Місце поломництва канадських молодят – Ніагарський водопад.

Канада, друга після “східних сусідів”, за величиною країна в світі. А ми лишень трішки-трішки заглянули за куліси найлюднішої її частини. Тобто, обвели по контуру трафаретку кленового листка і навіть не наповнили її північними барвами. І як у тих індіанців язик повернувся сказати, що тут нічого нема?!

Автор статті: Ігор Козловський