До Північного полюса… під куполом парашута

Напочатку серпня того року росіяни, аби довести своє право на шельф Євразії у Північному Льодовитому океані, опустилися в батискафі на дно Арктики на самому Північному полюсі. А ось киянин Володимир Кузнєцов стрибав на цей полюс з парашутом.  Ми зустрілися зі знаним парашутистом, щоб почути розповідь про стрибок, яким українці довели всьому світові, що наші парашутисти кращі за російських, і взагалі за будь-яких. Володимир Кузнєцов має 3715 стрибків з парашутом, і він вважається одним з найдосвідченіших парашутистів, одним з перших тандем-майстрів України, одним з перших повітряних відео-операторів. Свій перший стрибок з парашутом він виконав у далекому 1962 році.  І відтоді став рекордсменом світу в своєму виді спорту. А ще – рівно сім років тому Володимир Кузнєцов стрибнув на Північний полюс. Число сім – символічне для парашутистів.

У туристичному клубі

Ми зустрілися в туристичному клубі, в Києві, в „Команді „Екс”. Пан Володимир почав розповідь неквапно, навіть поволі, ніби боячись фальш-старту. Проте дуже скоро набрав обертів, упіймав кураж, тому ми швидко перейшли до теми – про стрибок на Північний полюс. – Це була ініціатива двох тодішніх депутатів, – казав він, вертячись на офісному стільці, – Івана Біласа й Георга Манчуленка. Тоді сам Ющенко нас проводжав. До речі, пан Президент, а на  той час прем’єр-міністр, теж мав стрибати, але щось там  не стикувалося. То був тандемний стрибок – себто по двоє на одному парашуті. Зі мною якраз Ющенко й мав бути в парі, його замінив спортивний оглядач Валик Щербачов. - Як же ви діставалися полюса? – Найперше мушу сказати, для чого нам знадобився той стрибок, – сказав і покашляв у кулак парашутист. – 2000 року велася розмова про створення спеціального рятувального підрозділу при органах, які займаються рятувальними операціями під час надзвичайних ситуацій, який би миттєво реагував на виклик у будь-якому кінці землі. Північний полюс – якраз те місце, яким дуже добре випробовувати такі наміри. Одним з найважливіших досягнень експедиції була посадка на Північному Полюсі на непідготовлений майданчик літака АН-28. Утім, найголовніше – довели, на що здатні українські спортсмени, що вони найкращі… Тим-то проводжали нас у Борисполі з неабиякою помпою, – розсміявся пан Володимир. – Ми вилетіли в Москву, і там раптом виявилося, що грошей на подальшу дорогу нема. - Вас відпустили в таку дорогу без фінансових гарантій? – Привезли нам гроші з Одеси, як в анекдоті, просто в сумці. Хлопці з одеського авіаспортклубу виручили. З Москви  вилетіли в Хатангу – крихітний порт у Долгано-Ненецькому нацокрузі. Там ми сиділи ще парочку днів, чекали, щоби група забезпечення пройде маршрутом до полюса, знайде там майданчик для приземлення…  Виявилося, в Хатанзі 70 відсотків населення – українці, решта – долгани. Рибалять вони там, порт обслуговують. Де тільки наших людей у світі нема…

До Полюса

- Від Хатанги до полюса всього три з половиною години льоту – ближче, ніж до найближчого міста на материку, – розказував він, розгортаючи мапу. – Ми вилетіли на Іл-76, і це було принципово – наші спортсмени, тож і наш літак, – наголосив пан Володимир. – Але спочатку розповім про групу забезпечення. Вони летіли, як я казав, на кілька годин раніше за нас – на Ані-26 та аероклубівському АН-28 з пересадкою на Північній Землі, на острові Середній. Це за 1000 км від Хатанги, там вони мали дозаправку. За 70-100 кілометрів від Полюса у росіян є постійно діючий аеродром з вахтовим персоналом. Сидять на дрейфуючій кризі в величезних «емчеесівських» наметах, мають своїх два гелікоптера. Наша група забезпечення, якою керував відомий полярник Гєна Чуков, знайшла підходящу місцину на полюсі, придатну для приземлення парашутистів, забезпечила переліт туди гелікоптерів, і тоді передали в Хатангу, що ми можемо вилітати. - Був мандраж перед таким стрибком, зізнайтеся? Володимир Кузнєцов знизав плечима, примружив око, відповів: – Досвід не дозволяв. Тим більше, що я з Кутєповим і Залевським – інструктори, на «наших руках» мали висіти дебютанти. Ми їх мусіли підтримувати, а свою роботу сприймали, як звичайну роботу. Саме це стрибання в тандемі мало підтвердити, що в майбутньому рятувальному загоні можливі стрибки з непідготовленими лікарями на руках, з пожежниками чи іншими спеціалістами, які самотужки стрибати не можуть. - Ви також сідали на Північній Землі? – Ні, ми з Хатанги летіли прямо на полюс. Побували на тому острові Середньому на зворотному шляху. Такої кількості використаних бочок від пального я ще ніколи не бачив. Це просто окрема тема для телевізійного сюжету в новинах, повірте. Отже, ми на Ілі-76 прилетіли над полюс. За бортом температура була – 30 С. Вітер до 10 метрів на секунду, а ще метеорологи передали погіршення погоди, тим-то ми поспішали. Коли пролітали над визначеним місцем, де вже була наша група і гелікоптери, раптом наш літак пішов на ще одне коло, і ми подумали, що справді погода псується, і все відмінили. Втім, після цього кола літак зайшов на ще одне і поступила команда стрибати.

Тільки 25 секунд

- Висота – дві тисячі п’ятсот, – казав далі пан Володимир. – Усього  українських тандем-майстрів було дві пари – я і Залевський, операторами були Володимир Кутепов та Костя Оборин. На землі, цебто на кризі, була знімальна група одного з наших телеканалів на чолі з Цаплієнком, якому Щербачов, котрий, як пам’ятаєте, зі мною на парашуті приземлявся, мав передавати в мікрофон свої враження просто під час стрибка. - Ви згори бачили, куди стрибаєте? – Спочатку ні, а вже потім, звичайно, розгледіли, – відповів він і потер очі, оглянувся на комп’ютер позаду себе. – Всі, крім оператора, приземлилися вдало. Крига ж постійно дрейфує в Північно-Льодовитому океані, тому наш майданчик змістився трохи від вказаних напередодні координат.  Навколо нього з’явилося чимало терлів – стрімких гострих льодяних шпилів, які, ніби стріли, стирчать із криги. Біля такого терлу й приземлився наш Костя Оборин. Зламав два ребра. Хвала Богу, то був єдиний неприємний випадок при приземленні на полюс. - Скільки часу ви пробули на вершині планети? – Зовсім недовго – погода таки справді почала псуватися. Зірвався вітер, нам запропонували якнайшвидше заскакувати до гелікоптерів і летіти до їхнього аеропорту на дрейфуючій кризі за сотню км від Полюса. Проте, я “встиг відчути Полюс”, як це відчуття називають бувалі полярники. Тиша там просто неймовірна, така, що вуха ріже. А усвідомлення того, що за тисячі кілометрів навколо – нічого, пустота, мовби космос, насипає мурашок за комір. Не видно по горизонталі на 10 кроків – біла курява, видно лише по вертикалі – небо. А Іл. полетів на континент. Ми ж дісталися гелікоптерами до літовища; там пересіли на АН-26, на якому, та ще на АН-28,  з посадкою на архіпелазі Північна Земля, повернулися до Хатанги. А через два дні льодовий аеродром біля Полюсу тріснув навпіл, і якби це трапилось за нашої там присутності, то, мабуть, вражень ми мали б набагато більше. Всього кілька годин ми були на Північному полюсі, а запам’ятався цей стрибок на все життя. - Скільки ж часу тривало саме падіння з парашутом на кригу? – Тільки 25 секунд, – посміхнувся Володимир Кузнєцов

Автор: Ольга П’ЯТКОВСЬКА