„КОД ДА ВІНЧІ” — ЧИ це звичайна вигадка?

Задля володіння світом  занапастив власну душу

Роман Дена Брауна «Код да Вінчі» протягом останніх років посідає верхній рядок у списку світових бестселерів — продано понад 40 мільйонів книжок 44 мовами, а не так давно за романом ще й знято фільм, який теж став надпопулярним. Для не надто вдумливого читача це лишень гучний детектив про те, як жорстоко вбитий доглядач Лувра встиг перед смертю залишити зашифроване послання, а ключі до шифру нібито заховано в роботах Леонардо да Вінчі, особливо в «Моні Лізі».

Абсолютна вигадка

Ці ключі в роботах Леонардо да Вінчі не допомагають знайти вбивцю доглядача Лувра, але стають у нагоді для з’ясування місця знаходження Священного Граалю. Одначе Священний Грааль у цій історії — не чаша, в якій Христос давав вино учням на Таємній Вечері, а… жінка, Марія Магдалина, яка, як стверджує Браун, була… дружиною Ісуса, а після того, як Його розіп’яли, втекла, нібито на територію нинішньої Франції, де й народила доньку. Лоно Марії Магдалини, таким чином, буцімто дало життя нащадкам Ісуса. Підтвердження цьому, згідно з романом, «…складаються з тисяч сторінок тексту… в чотирьох величезних важких скринях». Браун пише: «Пошуки чаші Грааля насправді не що інше, як прагнення схилити коліна перед прахом Марії Магдалини. Це свого роду паломництво з метою помолитися до знедоленої».

На початку книги Браун заявляє: «У цьому романі всі дійові особи, місця й події або вигадано, або вони не відповідають дійсності». Незважаючи на це, далі в романі він намагається кинути тінь сумніву на божественність Христа і правдивість Біблії. На довершення він ще й глумиться над християнськими цінностями — наприклад, нав’язує читачеві ідею, начебто Ісус бажав, щоб Марія Магдалина після Його смерті очолила Церкву. Браун спритно намагається додати цим твердженням правдивості, вкладаючи їх в уста двох персонажів, учених, «професора іконографії та історії релігії Роберта Ленгдона» і «колишнього члена Королівського історичного товариства» сера Л’ю Тібінга. Відтак цих «вчених» вигадано! Наприкінці розділу «Факти» Браун самовпевнено заявляє: «У книзі представлено точні описи творів мистецтва, архітектури, документів і таємних ритуалів», але й це твердження — цілковита вигадка!

Як сказав професор Майкл Вілкінс, з історичної та біблійної позиції книга Дена Брауна «буяє разючими неточностями». Приміром, Браун стверджує, ніби прадавні Олімпійські ігри присвячувалися Венері. Насправді ж їх проводили на честь Зевса, верховного грецького божества; а Венера — богиня і взагалі римська, а не грецька. Сувої Мертвого Моря було знайдено 1947 року, а не «в п’ятдесяті роки», як сказано в 55-му розділі, і вони ніяк не можуть містити в собі «Євангелій», оскільки з’явилися раніше від Нового Заповіту. Пріорат Сіону, якого Браун називає хоронителем «таємниці» Христа, зовсім не було засновано в Єрусалимі 1099 року французьким королем Годфруа де Буйоном. Його було зареєстровано (за французьким законом) 7 травня 1956 року двома французами — засудженими за шахрайство П’єром Плантаром і Андре Бономом. Отже, більша частина сюжетної лінії, яка стосується Леонардо да Вінчі, базується в Брауна на фальсифікації, і це незаперечно доведено. Браун описує Святе Святих як підземне приміщення під Храмом царя Соломона. І це не так!.. Святе Святих — невеличка кімната в самій середині Храму (3 Книга Царств 7:50). Браун стверджує, що Шехіна була «рівним Єгові за силою божеством жіночого роду, яке жило в храмі». Це не відповідає дійсності!.. У давньоєврейській мові слово «шехіне» означає „видимий прояв слави Божої”. Згідно з Брауном, давньоєврейське священне Ім’я Бога, Jehovah (Єгова), — поєднання чоловічого Jah і жіночого Havah — так нібито звучало ім’я «Єва» мовою, яка передувала давньоєврейській». Але ж Єгова — це транскрипція давньоєврейського YHWH (Яхве), Імені, яке Бог відкрив Мойсеєві (Книга Вихід, 3:14–15).
Цей список помилок і фальсифікацій можна продовжувати безкінечно, але досить і такої лепти, аби побачити невігластво цього письменника. Приємно, що Вестмінстерське абатство відмовилося прийняти зйомки на своїй території фільму за романом «Код да Вінчі» — через «далекі від істини релігійні та історичні твердження» і «помилки у фактах» у книзі Брауна. На жаль, керівництво Собору в Лінкольні дозволило в себе такі зйомки, спокусившись «пожертвою» 100 000 фунтів стерлінгів.

Нападки Брауна на християнство

У 55 розділі роману Браун вкладає у вуста персонажа Тібінга такі слова: «Біблія — це витвір людини… Зовсім не Божий… крім того, вона перейшла через незліченну кількість перекладів, доповнень і переробок. На право бути включеними в Новий Заповіт розглядалося понад вісімдесят євангелій… Біблію, яку ми тепер знаємо, було складено з різноманітних джерел поганином, римським імператором Костянтином Великим… Офіційно проголосивши Ісуса Сином Божим, Костянтин перетворив Його на божество… з владою вічною і непорушною».

Чи треба казати, що суперечить думці авторитетних дослідників Біблії й істориків? Насправді текст Біблії абсолютно не змінився. Сучасні англомовні версії базуються на максимально точних перекладах давньоєврейських і грецьких манускриптів. Жодних вісімдесяти інших «євангелій” не було. Імператор Костянтин (274–337 роки після Р.Х.) не вибирав Євангелій від Матвія, Марка, Луки та Іоанна, і не формував канонічної Біблії в 325 році. У II столітті після Р.Х. (130–202 роки) Іриней, учень Полікарпа, який у свою чергу був учнем апостола Івана, затвердив ці чотири Євангелії як «чотири стовпи», які «у неподільності своїй виявляють собою головне свідчення про Ісуса». Костянтин не обожнював Ісуса, офіційно проголосивши Його 325 року Сином Божим. Ще в I-II століттях християн у Римі, тих, які не зрікалися віри в божественність Христа, проголошеної в Біблії, спалювали на вогнищах, або кидали на арену левам.

Чи Був Ісус одружений?

Не існує і щонайменшого натяку на історичні свідчення про те, що Ісус був одружений з Марією Магдалиною. Ніде в Біблії такого немає. Апостол Павло, проголошуючи право «мати супутницею дружину» (1 Коринтянам, 9:5), говорить, що в інших апостолів (у Петра, приміром) були дружини, але про Ісуса він цього не каже. На хресті Ісус просить Івана подбати про Його матір (Івана, 19), однак не виявляє турботи про Марію Магдалину — Свою „вже майже вдову”, якщо вірити Браунові. В «євангеліях» від Пилипа й від Марії Магдалини, на які посилається Браун, не сказано, що Марія Магдалина була дружиною Ісуса. Головне «підтвердження» Брауна — цитата з Євангелії від Пилипа: «А супутниця Спасителя — Марія Магдалина». Браун пише: «Будь-який фахівець із арамейської мови скаже вам, що слово «супутниця» в ті дні буквально означало “дружина». Це неправда! Євангеліє від Пилипа було написано не арамейською, а грецькою мовою, і перекладене коптською (тобто єгипетською, а не арамейською). Грецьке слово „koinonos”, про яке йдеться, означає «друг, соратник»; у Новому Заповіті воно жодного разу не зустрічається у значенні «подружжя». Насправді, наречена Христова — це Його Церква.

„Байдуже, що помилки!”

Грубі історичні помилки — не рідкість для низькопробної фантастики. Навіщо ж нам приділяти стільки уваги тому, як брехливо спотворює істину Ден Браун? Для цього є кілька причин: «Код да Вінчі» — не просто фантастика. Це неопоганська версія історії. Прикриваючись творчою уявою, властивою художній прозі, Браун зухвало кидає тінь на божественність Христа. А деякі легковірні читачі, «проковтнувши» цю неправду, починають вихваляти погляди вигаданих персонажів Брауна і сумніватися в тих істинах про Ісуса, які вони завжди знали. Справжня мета роману — підірвати… віру в те, що справжню євангельську звістку збережено для нас у Біблії, — це унікальне слово Самого Бога, слово, без якого нам не знайти спасіння». Браун прославляє «богиню» (тобто сексуальну розбещеність) — зокрема, єгипетського божка родючості Ісіду. Пріората Сіону, який, судячи із посади, повинен був би захищати Істину, Браун називає «прихильником поганського культу богині». Книга пропагує вільні статеві стосунки. Наприклад, Браун пише: «Секс був тим актом, через який чоловік і жінка познають Бога». Уявіть собі, що в якімсь романі автор вустами вченого або шанованого історика стверджує, що Голокост — це міф, або що Мартин Лютер Кінг-молодший ґвалтував білих дівчат. Таку книгу негайно оголосили б антисемітською або расистською і заборонили б, незважаючи на те, що вона — „плід художнього вимислу”. А тим часом христофобію Дена Брауна тільки вітають.

Зі статті в “New York Times”: «Ідея таємної змови, на якій ґрунтується «Код да Вінчі», не нова, бо її було придумано ще авторами бестселера 80-х років «Свята кров, Священий Грааль» (Holy Blood, Holy Grail). Ці автори навіть подали до суду за плагіат на Дена Брауна, але не виграли справи. Ту книгу написно була на основі історії про знайдення течки з документами в Національній бібліотеці Франції, проте вже давно з’ясовано, що ця течка була містифікацією».
Епілог роману, коли Ленгдон схиляє коліна перед прахом Марії Магдалини, — слушний момент для Брауна, щоб пред’явити «підтвердження» — уявні десятки тисяч сторінок інформації із чотирьох величезних скринь. Насправді ж Браун не має жодної сторінки підтверджень. Вигаданий «склеп» так і залишається закритим. Жодного доказу єресі Брауна не існує. Схоже, люди готові повірити в будь-яку фальсифікацію історії, якщо це допоможе їм уникнути відповідальності перед совістю, до якої зобов’язує віра в Істину Ісуса Христа. Роман «Код да Вінчі» дуже схожий на теорію еволюції, згідно з якою, з плином часу мікроб стає людиною. Якби хоч щось із цього було правдою, це означало б, що Біблія бреше, що людям не потрібен Спаситель від гріхів, а очікування Судного дня безпідставне. Браун свідомо підмінив справжню історію очевидною містифікацією, що, безумовно, добре для його гаманця, зате дуже небезпечно для безсмертних душ багатьох читачів.

Таємна вечеря

Назва роману Брауна тісно пов’язана з картиною «Таємна вечеря», написаною Леонардо да Вінчі в 1495–1497 роках. На ній зображено Ісуса і дванадцять апостолів у той момент, коли Христос сказав: «Один з вас зрадить Мене» (Матвія, 26:21). Мистецтвознавці вважають, що фігура праворуч від Ісуса — це молодий і безбородий апостол Іван, яким його зображували на полотнах того періоду. Втім, згідно з екстравагантним тлумаченням Брауна, це — Марія Магдалина. Чому? Тому що разом з фігурою Христа ця фігура мовби утворює літеру “V” — прадавній символ жіночності, якщо вірити Браунові, а от фігури Петра та Юди (праворуч від Іоанна) утворюють літеру “M” — Марія. Крім того, Браун пише, що в безбородої фігури видно „якийсь натяк на груди”.

Відповідь на цю софістику складається з трьох частин:

1. Навіть якщо припущення Брауна слушне, то воно підкреслює тільки творчу свободу Леонардо, але ніяк не історичний факт.
2. Історик Рональд Гіггінс пише: «Навіть якщо чиясь надто багата уява зможе відшукати такий «натяк» у складках плаща Івана, то, з іншого боку, неприкриті плащем груди було б видно набагато краще. Але ця частина грудей Івана абсолютно плоска. Чи маємо ми, зважаючи на роман Брауна, нині вважати, що Марія Магдалина мала тільки одну грудь?»
3. Якщо ця фігура — Марія Магдалина, то де ж Іван? Він точно був там (про це свідчать Матвій (26:20), Марко, (14:17-20), Лука, (22:8), і жоден з них не згадує про Марію Магдалину, а за столом — тільки дванадцять апостолів!

Канонічні книги Нового Заповіту

Канонічні книги Нового Заповіту — це книги, визнані християнською церквою як книги Священного Писання. Які ж були вимоги, аби книгу визнали канонічною?

1. Вона повинна була бути написаною апостолом або іншим
   наближеним до Ісуса, таким, як Марко або Лука.
2. Вона повинна була розповідати правду про Бога.
3. Зміст книги мав свідчити про її божественність.
4. Вона мала бути визнаною християнським світом.

Визнання книг Нового Заповіту починається в I столітті по Р.Х. Апостол Павло (1 Тим. 5:18) називає Євангеліє від Луки (10:7) Священним Писанням. Апостол Петро називає Священним Писанням Послання апостола Павла (2 Петра 3:15–17). Чотири Біблійні Євангелія міцно утвердилися, як основні тексти християнської церкви до кінця другого століття, якщо не ще раніше. Перші списки канонічних книг Нового Заповіту було затверджено на Іппонському соборі 393 року і на Карфагенському соборі 397 року, набагато пізніше за смерть імператора Костянтина (в 337 році). Важливо пам’ятати, що канон спочатку було затверджено Богом і тільки потім — людьми. Ф. Ф. Брюс, дослідник Нового Заповіту, пише: «Хибно вважати, що книги Нового Заповіту стали основними для церкви тому, що їх було формально визнано канонічними. Навпаки, церква включила їх у списки канонічних, тому що вже вважала їх продиктованими згори…» Апокрифічні Євангелії від Марії, Петра, Пилипа, на які посилається Браун, не відповідали цьому основному критерію і не були прийняті церквою; таким чином, не було сенсу їх переписувати. Отже, ідеї Брауна не оригінальні. Вони багато років були популярні в колах окультистів і прихильників культу «Нью Ейдж», і коріннями сягають прадавньої єресі гностицизму.

Автор: Рассел Григг