СІМ ЧУДЕС гори Святої Єлени

Нова теорія утворення кам’яного вугілля

Гору Святої Єлени до виверження було визнано найкрасивішою в Каскадних горах. Конусоподібна, вкрита снігом, вона височіла над лісовими глибокими схилами, над кришталево чистим озером, що на північ од неї. Сім чудес, про які йтиметься нижче, — це сім геологічних особливостей рельєфу, які виникли внаслідок виверження вулкану в 1980-х роках, представлених нині нам Інформаційним центром Світобудови „Гора Святої Єлени”.

Гора змінилася протягом 9 годин

У березні 1980 року магма стала сунути з середини гори, просто розколюючи її. Під час потужного землетрусу 18 травня о 8 год. 32 хв. ранку північний схил гори почав буквально пірнати в долину, що під ним, і цим вивільняти внутрішній тиск боковими віялоподібними вибухами. Ці перші 8-хвилинні вибухи знищили 230 квадратних миль лісу.

Вулкан вирував до пізнього вечора, його потужність була рівноцінною силі 20 тис. бомб, скинутих на Хіросіму. Протягом дев’яти годин чверть вершини і внутрішня частина гори просто зникли, і на їхньому місці утворився гігантський зяючий підковоподібний кратер.  Глибокі долини внизу наповнилися викидами заввишки 250 футів; викиди опинилося і на дні озера, а річку, яка протікала північним та північно-західним схилами гори, було навіки поховано під товщею 150-ти футів відходів. За якихось 9 годин ця місцина перетворилася на жахливий мертвий місячний ландшафт.

Колосальна геологічна зміна, яка відбулася протягом 9-годинного виверження невеликого вулкану, згідно з усталеними науковими стереотипами, мала б відбутися протягом мільйонів років поступових видозмін. А тут каньйони сформувалися лишень за п’ять місяців. Тобто протягом наступних п’яти місяців після виверження вулкану було утворено два каньйони із бруду і пірокластичних потоків, що сформувало дренажі на 1.5х2.0 милях кратера. Початковий дренаж каньйону Степ був завглибшки близько 700 футів. На схід від нього був каньйон Лувіт. Обидва прорізали 100-футову товщу твердого каміння. По дну каньйонів протікали ледь видимі потічки.

Типове еволюційне пояснення утворення таких каньйонів — невеличка річка поступово формує його протягом величезної кількості років. У такому випадку, як свідчать нові рельєфні утворення на горі Святої Єлени, нині ми знаємо, що каньйони насправді було сформовано швидко, а вже потім струмок почав протікати через них. У шкільних підручниках зазначено, нібито наефектніший каньйон у світі, Великий Каньйон Колорадо, було сформовано ерозійним потоком більше ніж за 100 мільйонів років. Та зараз учені, які спеціалізуються на вивченні геологічної ерозії, схиляються до думки, що він таки виник відносно швидко, як і каньйони при горі Святої Єлени.
Бедленди під час виверження сформувалися протягом п’яти днів! — і це також диво, адже топографія бедлендів, приміром, на південному заході Південної Дакоти свідчить про те, що вони формуються там, де осадовий матеріал зазнає ерозійних змін. У місцях скельних виступів на їхньому місці залишається зазубрений, але мальовничий ландшафт. Стандартним поясненням таких землеутворень є таке: вода протягом століть вимиває м’яку породу, залишаючи по собі скам’янілі форми.

Ями після парових спалахів

Масивний зсув з гори Святої Єлени згріб чималу кількість криги і снігу, нагорнувши їх у глибині долини, на північ від гори. Протягом дня випало 30 футів 550-градусного (за Фаренгейтом) попелу, і це швидко розтопило лід, і так швидко, що було видно парові «спалахи». Це той самий енергетичний процес, який спричиняв вибухи вгорі протягом цілого дня. Перетворюючись на пару, вода розширюється в 1700 разів. Коли ж це стається миттєво, то воно і є вибухом. Врешті-решт, унаслідок таких спалахів уся вода зникла.

Коли розплавлений попіл накрив насунений у долину лід і сніг, то внаслідок миттєвого танення було сформовано дещо, що вчені називають «ямами після парових спалахів» (з глибиною до 125 футів). Вони мали майже вертикальні сторони, аж доки сила тяжіння не засипала їх, спричинивши виникнення ефекту «виярків та видолинків», який є однією з особливостей топографії бедлендів. Особливості рельєфу бедлендів і в інших місцях США могли утворитися миттєво, стихійно, а саме завдяки вулкану, як і тут.

Наступне диво — горизонтальні геологічні шари сформувалися протягом трьох годин. 12 червня 1980 року виверження спричинило утворення 25-футового нашарування, чим неабияк здивувало геологів. Формування послідовних шарів потребує, як вважається, величезної кількості часу; однак більш, як сотня нашарувань цього разу накопичилися виключно між 9 і 12 годинами вечора. Поки струмінь швидко піднімався на 9-мильну висоту, пірокластичні потоки хвиля за хвилею неслися з кратера донизу північним схилом, накриваючи долину наступною ламінацією. Конкреціям, розміри яких у діаметрі від одного дюйму до одного ярду, знадобилося для утворення від кількох секунд до кількох хвилин.

Геолог Стівен Остін назвав ці пірокластичці потоки рідкими, неприборканими, захоплюючими все і вся, подібними до розчину цементу, в який напхано повно дрібних вулканічних уламків. Це все сунуло схилом гори зі швидкістю урагану, залишаючи за собою паруючий осад з температурою понад 1000 градусів за Фаренгейтом. Не тяжко було передбачити, що кожен осад буде гомогенезировано і ретельно перемішано. Дивно, що ці високошвидкісні тістоподібні потоки розплавленого попелу і пемзи розділялися на великі та дрібні частини і визначали шари. Такі особливості рельєфу формуються згідно з законами, які управляють потоками, що було продемонстровано в дослідному баку в лабораторії.

Подібні тонкі шари є в пісковиках Тапітс у Великому Каньйоні Колорадо. Традиційне наукове пояснення — їх було сформовано поволі й з поетапним вимиванням протягом багатьох років. Розчин, який утримує в собі газ і який сформував шари на горі Святої Єлени, і розчин, в якому є вода і який сформував нашарування Тапітс, підпорядковуються тим самим законам фізики. Виверження вулкану примушує визнати, що такі утворення можуть сформуватися доволі швидко. Тож Пісковики Тапітс міг утворити Всесвітній Потоп, і, схоже, за короткий термін.

Нова річкова система після виверження сформувалася за дев’ять годин. Унаслідок зсуву, що стався 18 травня, річку і автостраду, яка вела до озера Спіріт, було засипано породою заввишки 150 футів. Було засипано й інші дренажі на території приблизно 23 кв. милі — на верхній долині річки Тутл, а також було заповнено заплаву долини. Протягом 22 місяців дороги до Тихого океану в цьому районі не було.

19 травня 1982 року виверження розтопило величезний пак снігу, який накопичився тут за зиму. Вода, перемішана з уламковим матеріалом на схилах гори, створила потужний потік бруду — сель. За 9 годин він заповнив об’єднану річкову систему на більшій половині долини і відновив доступ до Тихого океану. Нова річкова система охопила принаймні три каньйони, кожен з яких завглибшки 100 футів. Один з них дістав прізвисько «Маленький Великий Каньйон Тутли». Це тому, що він був, наче точною моделлю Великого Каньйона Колорадо, тільки в чотири рази меншою.

Те, що величезна кількість води та бруду здійснюють „одним махом”, маленька кількість води та бруду мусять здійснювати цілу вічність.

Нова теорія утворення кам’яного вугілля

Погоджуючись із теорією еволюції, геологи схильні приписувати довгі часові періоди формуванню Ченналед-Скеблендсу, площею 16 квадратних миль, що на сході штату Вашингтон. У 1970-ті роки їм довелося визнати, що гігантське геологічне утворення, до якого входить і каньйон Гранд-Кулі, було сформовано щонайбільше за два дні внаслідок якоїсь катастрофи. Катастрофічні стихійні явища краще за будь-що пояснюють утворення величезних ерозійних форм на поверхні землі. В легендах приблизно трьох сотень народів йдеться про подію, адекватну Всесвітньому Потопу.

Потонулі колоди після виверження Святої Єлени лишень за десять років стали схожими на доісторичні скам’янілості. Мільйони дерев було змито в озеро Спіріт у день головного виверження. Роками вони гнили та замулювалися на дні. Густе коріння дерев займає нині 10 відсотків площі дна. Ці стовбури пішли на дно у вертикальному положенні і їх коріння нині виявилося присипаним товстим шаром бруду, змитим в озеро. Тому нині можна подумати, що дерева росли і загинули там, де вони зараз стоять, ніби один ліс виріс над іншим упродовж дуже довгого періоду часу. Такі ж утворення було знайдено в інших місцях, приміром, на пагорбі Спейсімен-рідж у Національному парку Йєллоустоун. Там геологи знайшли ліс, який «прищепився» на 27 різноманітних відкладах гірського хребта і, як наслідок, це має вигляд нині, мовби 27 лісів виросли один на одному. Роз’яснювальний напис біля підніжжя Спейсімен-рідж красномовно ілюструє цю облуду. Там сказано таке: «27 чітко видимих відкладів скам’янілого лісу, який ріс 50 мільйонів років тому…»

Нині непорозуміння з’ясували і напис прибрали. Вчені усвідомили, що явище на озері Спіріт пояснює явище на Спейсімен-рідж. Дерева плавали в озері, гнили і тонули за якийсь час, утворюючи бутафорію підводного лісу, який начебто там колись ріс. Те, що нібито утворювалося протягом 50 мільйонів років, як досі вважалося, могло бути сформованим лише за кілька літ, плюс час, необхідний для скам’яніння деревини (а це — від 100 до 1000 років).

Нова теорія швидкого формування кам’яного вугілля — ще одне диво виверження на горі Святої Єлени. Геолог Стівен Остін написав свою докторську дисертацію в Пенсильванському університеті (США), використовуючи цю нову модель утворення кам’яного вугілля, яка базується на його вивченні вугільного басейну в штаті Кентуккі. Досі геологи пояснювали утворення кам’яного вугілля, застосовуючи так звану теорію болотного торфу, згідно з якою він формувався понад 100 років, одначе доктор Остін відстояв своє переконання, що таке пояснення не відповідає дійсності. Адже кам’яне вугілля має грубу текстуру, як у кори, а не дрібну, як у болотного торфу. Болотний торф складається з кореневого матеріалу, а кам’яне вігулля ні. Болотний торф залягає в шарах ґрунту, а вугілля — частіше в кам’яних відкладах. Не було ще випадку, коли болотний торф перетворився б на вугілля.

Доктор Остін висунув свою так звану „плаваючу модель”, а саме — якась „водна катастрофа змила мільйони акрів лісу й намішала їх у чималі скупчення. Ці скупчення плавали на поверхні океану, який вкривав штат Кентуккі, вдаряючись одне об одне, і кора при цьому падала на дно. Наступне вулканічне виверження забезпечило осад теплом і тиском, які, між іншим, є головними інгрідієнтами, що використовуються в лабораторіях для створення штучного кам’яного вугілля. Як наслідок, з’явилися багаті шари кам’яного вугілля в штаті Кентуккі і звання доктора наук для Стівена Остіна.

Доктор Остін виявив в озері стовбури, з яких кора була зовсім здертою, а от дно озера на 3 фути було вкрито корою, змішаною з іншою гнилою рослинністю та з мулом. Донині матеріал залишається в стані „гнилої рослинності”. Проте, якщо раптом катастрофа забезпечить його потрібним теплом і тиском, матеріал швидко перетвориться на вугілля. Дослідження доктора Остіна підтверджують те, що ідея формування кам’яного вугілля, яке начебто потребує мільйонів років, вкрай сумнівна.

Автори: Ллойд і Доріс Андерсони