У МІСІОНЕС усі знають, що таке мате

Подорож до несподіваної Аргентини

Я нещодавно побував на північному сході Аргентини, в провінції Місіонес, яку називають українською. Місіонес розташована на кордоні з Парагваєм і Бразилією, на березі Парани — другої за довжиною (з Ла-Платою), після Амазонки, річки Південної Америки. Аргентина велика, неосяжна, і повсюди співають, за біло-блакитних уболівають, мате п’ють, смажать на дротах м’ясо, ковбаски чорісос і морсільяс — просто на вулицях, на подвір’ях, на терасах. І справді, в цьому безтурботному світі безперервних цілодобових яскравих танців під гітару цілком як удома почуваються тисячі й тисячі українців. Люди тут веселі, всі посміхаються, всі добре одягнені, ввічливі й привітні… Та раптом наш водій у Буенос-Айресі, Женя з Луганська, який тут мешкає вже десять років, немов цеберко води на нас виливає, кажучи: „Не відходьте зі своєю камерою і на крок — це ж Латинська Америка!”

Посадас — це спека

Аргентина справді величезна: посідає сьоме місце в світі за площею території. Там є все: непролазні тропічні джунглі, знамениті водоспади і височенні Анди з найвищою вершиною Південної Америки — Аконкагуа (6959 м), узбережжя з прекрасними пляжами та унікальний півострів Вальдес, куди приїжджають зі всього світу побачити гігантських китів, простори пампи — тамтешнього степу, де місцеві ковбої, гаучос, пасуть стада корів та овець. Коли в такий далекий світ не хотіли переселятися європейці, тоді при іспанському королівському дворі вигадали хитрість — назвали нову територію Аргентиною, тобто „срібною”, і пустили чутку, ніби „там стільки срібла!..” Відтоді ця країна, в якій є все, крім срібла, так і називається.

Після дощу зі снігом у Європі, де була рання весна (а в Аргентині, навпаки, пізнє літо) нам вона видалася сліпучо-срібною. Найперша думка, і вона супроводжувала нас повсюди — тут завжди літо! Завжди! В Аргентині не буває нижче за +20 градусів. А от 18 градусів — це вже проблема. Щоправда, не для Патагонії. Але туди ми не їздили. Важко уявити навіть, що в Європі зараз сніг, а тут літо! І тут не буває снігу. Ніколи! Наш водій Женя каже, що не бачив за своїх десять років у Буенос-Айресі жодної сніжинки. Вони з дружиною в рідний Луганськ їздили кілька разів, але повертатися туди не хочуть. Тут прижилися. Місто красиве, багате. Хоча під стінами й сидять бомжі, зате менти їх привселюдно ногами не копають.

Женя в Буенос-Айресі винаймає п’ятикімнатну квартиру, в самому центрі міста, всього за 500 доларів. Порівняно з київськими цінами, це ніщо. Жінка шиє одяг, удома. Чоловік привозить їй тканини і розвозить готове. Машину він купив у кредит. І кредити тут людські — не більше 5-6 відсотків річних.
У Буенос-Айресі, столиці, назва якої перекладається з іспанської, як „добрий вітер”, себто попутний, ми надовго не затримуємося. Не для того ж ми прилетіли в Південну Америку, аби в двадцятимільйонному мегаполісі тротуари топтати. Хоча українців у цім місті багато, особливо тих, які виїхали вже за незалежності України. Та ми шукаємо перших, тих, які тут уже в третьому-четвертому поколінні, які вже майже аргентинці, але ще українці. Тому за день — на літак, і в провінцію Місіонес! Посадас просто на трапі обпікає палючою спекою, сорокаградусною. Посадас — це головне місто в провінції Місіонес. Він дуже схожий на декорацію з фільмів про Мексику: сухо, пальми, білі невисокі дерев’яні будинки. Європою тут і не пахне. Пахне жаровнями і невимовно в’язким повітрям. Здається, що ми на екватор прилетіли, хоча до екватора звідси далеченько.

Зустрічає нашу делегацію колишня житомирянка Жанна зі своїм чоловіком Дієго, які погодилися нас супроводжувати в цій не надто віддаленій, але таки провінції. Дієго працює на місцевій телестанції. Жанна вдома сидить. У них своя квартира в центрі Посадаса. Ми їм привезли сала і чорного хліба. Тут такого нема. Жанна радіє, наче цукеркам. За вікном Парана. Вона дуже широка і дуже каламутна. На протилежнім боці видно багатоповерхівки, точнісінько як у Києві з Оболоні через Дніпро Троєщину. Це Парагвай — пояснює Дієго. Мости через прикордонну річку не охороняються, бо аргентинці вільно можуть їздити туди-сюди. А от нам до Парагваю віза потрібна, не пропускають.

На красивій набережній повно людей. Усі в гарних спортивках, усі засмаглі, і найбільше серед них європейського типу облич. І, мабуть, чимало з них українського походження. Не дарма ж цю провінцію називають українською. Люди на вигляд дуже доброзичливі. Стільки бігунів ніде, напевне, не побачиш. Купаються мало — вода справді, як кава. Тут багато волейбольних майданчиків, просто на березі.

Жанна добре знає тільки одного українця, який не в першому поколінні в Місіонес мешкає, — журналіста місцевого телебачення, колегу її чоловіка. Ми їдемо до нього додому й привозимо і йому сала та чорного хліба, і він також радіє, мов дитина. Найдовше коріння — у ментальності. Воно і на тридев’ятих землях тримає за гени, наче за оселедці. Журналіст ледве-ледве розмовляє українською, тому доводиться спілкуватися через Дієго. Ми п’ємо мате, яке купили, коли їхали, в крамниці. Він розповідає, потім розпитує. Він щасливий у цих тропіках, він тут виріс і не уявляє свого життя без сорока градусів у тіні.
А потім ми довідуємося, що найбільший виробник уславленого аргентинського мате компанія „Romance” належить українському мільйонерові, який мешкає за 70 км від Пасадеса, у пампі.

Що таке мате?

Ми, не чекаючи, зв’язуємося по телефону з паном Михайлом, і просто вилітаємо машиною з млосного Посадаса до не менш млосної пампи з густим, як желе, повітрям, — їдемо до заводу цього мільйонера. Жанна підтверджує, що тут серед багатіїв майже виключно українці. Особливо серед фермерів. Вони колись, у давно забуті часи, коли земля була безплатною, набрали її стільки, що тепер аргентинці іспанського та італійського походження, та й індіанці, на них працюють. Уздовж дороги поля, поля, поля… Красиві заїзди до оаз посеред пампи, червоні дахи між пальмами — там, на своїх ранчо, мешкають нащадки українських селян зі своїми родинами. Дорога добра, хоч ми й на краю світу — ані піщинки пилюки, ані міліметра тріщини. Якби в Україні такі траси були, ми могли б футбольне „Євро” щоразу приймати. Чисто, ніде сміття придорожнього не видно, все приватне, кожен клапоть землі, навіть дорога. Тобто вона платна. Проїжджаєш якихось 30-40 км — і тобі шлагбаум біля українського ранчо з привітною назвою, щось на кшталт „Nova Zemlia”. Опускаєш 3 песо в автомат, а це — 1 долар, — і їдеш далі. Зате чисто, і дорога гарна. Трасу прокладали по землях українських землевласників, тож вони погодилися поступитися тільки за умови, що вона їм належатиме.

Власник компанії „Romance” пан Михайло, а тут його всі називають сеньйор Мігель, зустрічає нас привітно. Його завод, куди він нас веде, нагадує Європу найбільше із того, що ми бачили в Місіонес. Усе інше тут — Латинська Америка, і вона справді схожа на кадри з вестернів. Роботяги на його заводі — чорні, мов смолою обмащені, аргентинці. Вони широко всміхаються і носять звідти-туди щось у паперових пачках. Сеньйор Мігель у білій сорочці, він повний і часто плескає по плечі кожного з нас. Він запитує про чорний хліб і про сало, але ми вже все роздали. Кличе до столу і наливає мате. Тут таки він і мешкає, на своїй оазі в сухій пампі. Його компанія — один з двох найпотужніших виробників національного аргентинського напою мате.

Мате дуже схожий на чай. Це мелені листочки і прутики дерева, чимось схожого водночас і на лавр, і на невисоку вишню. Його насипають у калабос — такі великі чашки, видовбані з дині, заливають окропом і п’ють через металеві трубочки бамбілья. Заливати мате можна й молоком.

Онук сеньйора Мігеля не розмовляє українською, дружина теж. А він добре розмовляє. Тільки якось дивно, як дідусь із Закарпаття, — дуже старою говіркою. Його прадід приїхав сюди 1927 року. Вони мають багато землі, яку засадили деревом джорба-мате. Мате й зробило цю українську родину мільйонерами. Ми їдемо на його плантацію. Це величезний, аж за обрій, сад.

Тут спека просто чорна, і так сухо, як тільки сухо може бути у степу. Сеньйор Мігель безперервно розповідає, ніби вже давно мріяв виговоритися рідною мовою. Втім, він визнає, що йому легше спілкуватися іспанською. Він дає нам з собою стільки мате, що ми його не вип’ємо ще дуже довго.

Прощаємося з ним і з його плантацією. З цим клаптем української землі, яка десь на півночі провінції Місіонес, на краю дорожньої мапи. Десь неподалік шумить славнозвісний водоспад Ігуасу. Неподалік від південної межі тропічних лісів, які мають починатися трохи вище за течією Парани, і тягтися аж до Бразилії. Ми повертаємося в Посадас. Завтра поїдемо шукати інших наших людей у цій аргентинській провінції. На перший день вражень вистачає…

Автор: Олександр Плотніков