Південний Хрест, або Антарктида.ua

«Ендюранс» біля берегів Галіндеса

Антарктична станція «Академік Вернадський», яка раніше називалася «Фарадей» і належала Великій Британії, приймає цього року вже 14-ту українську експедицію. Її учасники, як і всі полярники світу, заклопотані ще однією подією – завершенням Третього Міжнародного полярного року, який, до речі, відзначається раз на півстоліття. З цієї нагоди ми розпочинаємо цикл публікацій під назвою «Південний Хрест, або Антарктида.ua», які мають ще цього року вийти друком окремою книгою. Їх автор – відомий журналіст, учасник двох експедицій в Антарктику Володимир Бочкарьов, пресаташе Національного Антарктичного наукового центру МОН України.

5 грудня 2006 року Надзвичайний і Повноважний Посол Великої Британії в Україні повідомив директора Національного антарктичного наукового центру про неофіційний візит на станцію «Академік Вернадський» Її королівської величності королівни-принцеси Анни. Він також просив зимівників не робити приватних фотознімків. (Конфіденційна інформація)

Січень 2007. Антарктика. Аргентинські острови
Це – бомба! До того ж глибинна… Антарктида – в центрі уваги світової преси. До Південного полюса несподівано вирушив директор ФСБ Росії Ніколай Патрушев. Разом із ним – начальник прикордонної служби, який раптом зацікавився наукою. Що там сталося? У Всесвітньому павутинні блукають найрізноманітніші чутки. Невже вчені знайшли таємний бункер Гітлера? Або розкрили озеро Восток? Чи з’ясували причину геомагнітної аномалії? До старту Третього Міжнародного полярного року залишалося зовсім небагато. І незадовго до його початку на борту «Ендюранса», судна криголамного типу британських ВМС, у далекий Південний океан відправляється королівна-принцеса Анна.

Після відвідин англійської станції «Розера» Її королівська величність вирішила оглянути з корабельного гелікоптера колишні володіння своєї країни. Це острів Галіндес, який входить до складу Аргентинського архіпелагу (група островів на захід від Антарктичного півострова), крихітний клаптик суходолу в царині айсбергів і пінгвінів; нині над ним майорить український прапор, а раніше була британська база «Фарадей». З 1996 року цей форпост науки після зміни підданства перейменовано на честь засновника вчення про ноосферу. Заздалегідь дізнавшись про прибуття особливо важливої персони, наші полярники за народним звичаєм приготували хліб-сіль на вишитому хрестиком рушнику.

Такого ще не було. Історичний момент! Ласкаво просимо! Пролетарі розумової праці показуватимуть станцію та місцеві визначні місця – справжній принцесі!.. І,
якщо дістануться до неї через снігові замети. Втім, полярники добре знають: ця дерев’яна табличка – копія, а оригінал давно відвезли до Лондона, чи до
Кембриджа, аби зберегти для нащадків. А от Ворді-гауз – справжній, і навіть не так давно пофарбований колишніми господарями, які спеціально задля цього
приїжджали. Реліквії британці цінували завжди. Нашим острів’янам, мабуть, неймовірно цікаво в такий незвичайний день стати приймаючою стороною для
добродійних гостей.

На календарі – п’ятниця, 19.01.07 після Р.Х. (в Україні святкують Хрещення)
Зимівники 11-ї української антарктичної експедиції – свідки першої за останні півстоліття появи членів британської королівської сім’ї біля берегів Антарктичного півострова. На повні груди вдихаючи озон, наші земляки щиро дивувалися допитливості високоповажної гості, яка зважилася перетнути грізну протоку Дрейка й ступити на вкритий снігом і кригою скелястий берег, де якраз відбувався монтаж нового паливного баку. Однак то була не просто звичайна ємність для пального, а символ виконання останнього боргу перед Британією, а також початку самостійного господарювання України в Антарктиці. Відтепер UK і UA – повноправні партнери і разом робитимуть в Антарктиді „о’кей”…

Нетривалий візит високої гості було розраховано до хвилини. Він складався з оглядин офісу української станції, невимушеного спілкування в барі «Фарадей» і, звичайно ж, відвідин Дому-музею Джеймса Ворді, який знаходиться на сусідньому острівці Вінтер.

…По-англійськи, втім, як і по-німецьки, «вінтер» означає – «зима». Хто його так назвав, не знаю. Мені двічі пощастило побувати в цій частині Арджентайн Айлендс (Аргентинські острови). А ще раніше читав книгу про Трансантарктичну експедицію Співдружності Націй 1957 року. Спогади її керівників Вів’єна Фукса і знаменитого альпініста Едмунда Хілларі – без літературних оздоб і письменницьких емоцій – дали змогу чітко уявити дорогу цих сміливців, що ризикнули перетнути суворий Шостий континент від краю до краю. А водночас розвідати бодай щось нове про англійського дослідника, який на початку минулого століття зимував тут уперше. Влітку острів Вінтер – самостійна географічна одиниця. Але під час липневих морозів він з’єднується з Галіндесом міцним крижаним мостом, і тоді під сніговою ковдрою вони мають вигляд одного цілого.

Наукові інтереси першого господаря бази «F» Джеймса Ворді були вельми різними. Він багато працював, уміло застосовував найрізноманітніші прилади, а також любив куховарити й цінував зручності та комфорт. Про це свідчать його книги, набір грамофонних платівок. Довгими зимовими вечорами, втомившись від денних турбот, сер Джеймс грівся біля каміна, палив люльку, слухав музику, читав детективи, розгадував кросворди. Так легше вбивати час, який протягом багатосніжної антарктичної зими здається нескінченним. Узявши до уваги трагічну долю свого великого земляка Роберта Скотта, кілька поколінь британських дослідників Південної Землі започаткували таку собі школу виживання…

Принцесу Анну, мабуть, недарма привабили віддалені околиці планети. Із Вестмінстера потрапити на «Розер» і в Порт-Локрой (база «А»), щоб подивитися на Антарктику, на колишній край китобоїв і на крижані оселі самотніх лицарів науки, а також познайомитися з сучасними дослідниками Шостого континенту, – про подібне мріють небагато представниць прекрасної статі. Тим паче, уродженки Туманного Альбіону. Справжня ж мета вояжу дотепер залишається таємницею двору.

Однак ті, хто в 50-ті роки минулого сторіччя вирішив продовжити справу Амундсена, Скотта і Шеклтона, а для цього шукали фінансової підтримки, найперше отримали її саме від Королівського географічного товариства. Ця підтримка виявилася безцінною. Бо свідчила про непідробний інтерес. І стала першою, образно кажучи, «сніговою грудкою», навколо якої почали громадитись матеріальні ресурси для подальших експедицій – від моря Ведделла до моря Росса, через Південний полюс, через усю Антарктиду…

Її похмурі простори, позначені нунатаками та глетчерами, приховують силу-силенну інформації, яку люди поступово починають розшифровувати. Та щоб відкрити таємниці, приховані в глибинах білого материка й у мовчанні його криги, кожен сміливець, який ризикнув відправитись сюди, мусить задля збереження власного життя запастися персональною «Енігмою»…

Завдяки станціям «Халлі» і «Фарадей» людство дізналося про «озонову діру»

Останні вісті з південної маківки Землі приголомшували. Полюс немов магнітом притягав високопоставлених гостей із різних країн. А тим часом ми в Антарктичному центрі з нетерпінням чекали колег, які, повертаючись додому і заходячи на сусідні з «Вернадським» станції, зі свого боку везли нам гарячі та найсвіжіші новини. Першими ступили на рідну землю кіровоградські зварювальники-монтажники, які споруджували паливний бак, і з ними двоє співробітників НАНЦу. Ми зустрічали їх в аеропорту Бориспіль. Але поговорити вдалося лише вранці наступного дня, на роботі.

– Ну розповідай: як усе було? З подробицями! – допитуючись про перебування принцеси на нашій станції, я буквально трусив керівника експериментально- технологічної групи Анатолія Главацького, який прилетів із Чилі. – Чи встигли з дверей столярні зафіксувати сходження з корабля члена британської королівської родини?

– Смієтеся, папараці! – відбивався Михайлович. – У нас – запарка: тиждень вітер зі снігом мів, навколо нічого не видно. А тут сонечко визирнуло. Тільки налаштувалися на роботу, як гості на гелікоптерах завітали. Тут уже не до баків… Кіровоградські хлопці особливо цікавились. Монтаж, звичайно, не полишали. Однак кортіло, сам розумієш. Хочеться ж знати, куди пішли, про що балачка. Думали, може, з дружнім візитом до нашого «порту» ще й їхній корабель зайде. Нам би такий для експедицій – горя б не знали.

– Та ти не крути! Знімали принцесу Енн, чи ні? А традиційний сувенір у «Фарадеї» залишила чи тільки в книзі почесних гостей розписалася?

– Ну, що ти причепився! Дивак-чоловік, отак тобі все одразу й викладу! Візьмеш пляшку – тоді поговоримо. Ти ж знаєш, що то за штука – дипломатичний протокол. Хоча візит був і неофіційний, Глібін усіх заздалегідь попередив, щоб усе – «у найкращому вигляді», без самодіяльності. А корабель, звичайно, знімали. Але «до того». Адже він бував біля нашої станції. Махина! Криголам помаранчево-білого кольору. «Ендюранс» зветься.

Свого часу саме на британських станціях «Фарадей» і «Халлі» вченим вдалося виявити в атмосфері «озонову діру» і тепер схвильоване людство не випускає її з поля зору. І судячи з могутніх криголамів, що прийшли на зміну вітрильно-паровим суденцям першовідкривачів, Британська антарктична служба й надалі має намір викладатися на всі сто в освоєнні Південного океану та Льодового континенту.

Чи поповнилась колекція?
Оригінальну традицію експонувати на станції деякі пікантні деталі дамського туалету теж вигадано не нами. Та наші хлопці стали гідними її продовжувачами. Спочатку ліфчики розвішували на моделях кораблів замість вітрил. У барі «Фарадей» їх можна побачити й зараз. Потім двічі на рік, на Мідвінтер і на Різдво, ними стали прикрашати ялинку. Із збільшенням кількості туристів, краща частина яких залюбки поповнювала зібрання, бюстгальтерів накопичилося стільки, що їх доводиться пакувати в мішки і складати на горищі житлового корпусу. Найменший екземпляр полярник Микола Маковей, який заслуговує на окрему розповідь, привіз із Кривого Рогу на прохання своєї семирічної донечки-танцівниці. Чого доброго, японці, які примудрилися зшити бюстгальтер площею в кілька квадратних метрів, надішлють його на «Вернадський», і це зігріває ніжні серця відірваних од світу мужніх полярників. Є шанс потрапити до Книги рекордів Гіннесса як власникам унікальної on-line колекції.

Одразу ж після візиту принцеси Анни начальник станції Юрій Глібін по оперативному зв’язку доповів директорові Центру, як усе відбувалося. Мовляв, повний ажур. Усі задоволені. Принцеса була мила й уважна. Майже як у казках. Її перебування на Галіндесі трохи розтяглося в часі. Проте Її королівська величність із фрейлінами та джентльменами встигли тільки оглянути станцію, куди потрапили з боку метеомайданчика, а от до музею Ворді справа не дійшла. Його відвідала лише одна з супутниць принцеси. Отож задум зимівників – відвезти гостей на острів Вінтер, а потім показати станцію – не реалізували. А так хотілося, щоб у них склалося цілісне враження про те, що змінилося тут за минулі десятиліття! Особливо за останнє. Але в кожному разі візит Її величності можна назвати визнанням зусиль України на антарктичній ниві. Одночасно він багато до чого зобов’язує. Зважаючи на міру відповідальності за британський спадок, треба тримати марку і рухати науку вперед. А для цього потрібні засоби. Однак це вже інша розмова…

Антон Омельченко був у складі експедиції Роберта Скотта

Перш ніж продовжити ключову тему, наведу ще трохи подробиць того січневого дня, який залежно від земної півкулі можна було водночас назвати і літнім, і зимовим… Якщо говорити про Київ, то ранком у понеділок наш генерал-директор був заклопотаний підготовкою якогось важливого паперу для Кабінету Міністрів. Зазирнувши до нашої кімнати, він дав мені коротке повідомлення з Антарктики. Воно починалося словами: «Цього дня сталася найзнаменніша подія в історії станції «Академік Вернадський» – візит члена британської королівської родини принцеси Анни». Відтак цю новину належало терміново передати пресі. Хіба що спочатку зробити деякі уточнення, переговоривши з керівництвом станції. Директор дозволив вийти на зв’язок, і набравши на телефонній панелі дванадцять цифр, я поспілкувався з Антарктидою та з’ясував потрібні нюанси.

Нагадаю: Її королівська високість королівна-принцеса Великої Британії Анна (так звучить повний титул) – неординарна, яскрава особистість, видатна спортсменка, з роками стала активним громадським діячем, і нині під її опікою безліч організацій, об’єднань, фондів благодійного, культурного та екологічного напрямків. Принцеса не вперше на Крайньому Півдні, вона – куратор кількох проектів полярної галузі, які є складовою частиною антарктичної програми. Тому їй було про що поговорити з фахівцями нашої експедиції – спадкоємцями майна британської корони. Принцеса Анна оглянула наукові лабораторії, бар «Фарадей», люб’язно дозволила сфотографувати себе на пам’ять разом із зимівниками, яких представив їй командир загону. З’ясувалося також, що принцеса бувала в Києві, де брала участь у міжнародних змаганнях з верхової їзди, й українська столиця справила на неї гарне враження. Сподобалася їй і наша станція. Ескорт принцеси складався з кількох осіб, серед яких були її чоловік, адмірал флоту Тімоті Лоуренс, дві пані (одна займається охороною та реставрацією антарктичних пам’ятників, інша – проблемами екології), а також капітан згаданого британського корабля.

Не обійшлося й без несподіванок. Системний механік з Полтави Віктор Омельченко під час спілкування з гостями раптом дізнався, що супутниця принцеси, яка вивчає пам’ятні місця Антарктиди, є онукою одного з учасників експедиції Роберта Скотта. Але ж і його дід Антон Омельченко теж брав участь у тій експедиції! Така от зустріч поколінь. Застілля протокол не передбачав. Однак кухар Артем Лоскутов з такої нагоди приготував «фірмовий», прикрашений назвою та координатами станції, трюфельний торт. І хоча термін візиту був суворо обмеженим і вже вдарили станційні куранти, Її королівська величність зволила продовжити його ще на
півгодини. Потім гості на гелікоптері благополучно повернулися на борт «Ендюранса» і продовжили свою подорож серед крижин.

А люди й пінгвіни, що залишилися на острові, провели поглядами цвіркотливу машину і повернулися до своїх клопотів. Навряд чи комусь спало на думку, що тепер їхнє життя може круто змінитися. Не гадали вони й про те, що виголошений в Единбурзі на Консультативній нараді Всесвітнього Антарктичного клубу прогноз майбутнього Антарктиди починає збуватися. Жінка, яка щойно посміхалася їм, як у воду дивилася.

Потрібен науковий рейдер!
Тепер повернімося до початку експедиції. Наївний обиватель періодично запитує вчених мужів: навіщо Україні Антарктида? І справді, що ми з неї маємо? Аби з’ясувати це питання, пропоную читачам теж вирушити в експедицію. Стати учасниками безпрецедентного журналістського розслідування. Ми дізнаємось, як діставатися до нижньої точки Земної кулі, чим там зайнятися, що планувати, рахувати, де втрачати, а де знаходити. Якщо, звичайно, шукаємо. Адже, врешті – решт, усі ми – професійні шукачі.

Для освоєння Льодового континенту США давно використовують свою армію і військову техніку. Те ж саме можна сказати про Аргентину, Чилі, Перу й інших
учасників Договору 1959 року.

Військові кораблі цих країн постійно перетинають протоку Дрейка з антарктичними експедиціями на борту. А чому цього не може робити Україна з найкращими в світі моряками? Змоделювати такий маршрут для вітчизняного військового судна, наприклад, субмарини, можна на зразок німецьких рейдерів і підводних човнів, які в роки Другої світової війни «витоптали» Південну Атлантику вздовж і впоперек… Ідея виникла у мене ще на борту «Горизонту», колишнього морського гідрографічного судна, на якому 2000 року п’ята українська антарктична експедиція здійснила похід із Севастополя через Середземномор’я, від Геркулесових стовпів до Вогняної Землі й далі, аби кинути якір на Аргентинських островах. Наші зупинки в Сеуті, на Канарах, в Аргентині, в каламутних водах гирла Ла-Плати – навпроти уругвайського Монтевідео, з яких стирчать щогли «кишенькового» лінкора «Граф Шпеє», тільки утвердили мене в цьому плані.

Усі експедиційні головоломки починаються з ТЗ – технічного завдання, яке ми самі розробляємо, затверджуємо в профільному міністерстві, а потім виконуємо й доповідаємо начальству. Підписано – і геть з плечей!.. Яка ж подальша перспектива цих досліджень біля берегів Антарктиди? Чи ж дарма роками мерзнуть і сумують за Батьківщиною наші зимівники, випробовуючи себе на міцність у всіляких екстремальних ситуаціях? Напередодні відправки експедиції я ознайомився з її науковими завданнями. Освіжив у пам’яті зміст Державної програми наукових досліджень в Антарктиці і просто був у захваті. Від самого лише переліку тематичних напрямків дух перейняло.

Як невпізнанно ми змінилися за десять років незалежності: Океанографічні і біоресурсні дослідження; гідрометеорологічні спостереження; фізика атмосфери і ближнього космосу; ядерно-фізичні дослідження Землі й атмосфери; геолого-геофізичні, біологічні й медико-фізіологічні дослідження; розробка та впровадження нових технологій; науково-інформаційна і туристична діяльність; системне управління процесами реалізації Програми та їх інформаційний супровід… Для втілення в життя цих завдань, на мій погляд, нам бракує лише наукового судна! Потрібне «Каліпсо», тільки трохи потужніше. Як «Атлантіс» або «Пінгвін». Але сучасне, суто мирне, екологічно чисте, без гармат, кулеметів, торпед і призових команд. Як, приміром, російський «Академік Федоров», британський «Ендюранс» чи німецький «Поларштерн». З бортовим гелікоптером, відмінним зв’язком і тривалою автономністю.

Арктична таємниця Другої світової
Уже чимало часу минуло після моєї другої антарктичної експедиції, а я все ніяк не завершу подорожні нотатки. Безліч нових фактів – і про діяльність НАНЦ, і на мою «підводну» тему, яку хочу провести поміж рядків основного сюжету, і про спалах інтересу до полярних регіонів планети – почали „тиснути” на омріяний фінал. Та сходинкою до його наближення став Міжнародний полярний рік. Фінішуємо разом. Що спало тоді на думку? Після отримання незалежності ми говорили й писали тільки про Антарктиду. Тим часом, серед українців є багато людей, які не один рік, а то й не одне десятиліття віддали Арктиці. Працюючи за Полярним колом, вони здобули свою першу експедиційну закваску. Саме Північ стала для них школою досвіду, який згодився й на протилежному боці Землі.

Матеріали на полярні теми, як 100 і 50 років тому, знову заполонили сторінки світової преси. Додайте до цього Інтернет, радіо і телебачення. В азарті дискусій про долю планети глобальне потепління розглядається як провокатор нової «холодної війни». Метою її буде оволодіння ресурсами, схованими в крижаному сейфі. Сама ж крига розглядається як джерело чистої питної води. Але є й інші теми, історичні, – справді неймовірно цікаві. У книзі Валентина Соколова «Під кригою Арктики» є розповідь про атомну субмарину «К-438» та її похід в 1970-ті роки. Полярна епопея командира «К-438» почалася у поселенні Західна Ліца, відомому, мабуть, лише військовим. Як пише автор, у забутих Богом місцях. Що ж це за місця і чим вони цікаві, ви зрозумієте з наступних рядків.

«У той час радянська пропаганда ретельно приховувала, що до війни тут базувалися кораблі флоту фашистської Німеччини. Після підписання сумнозвісного договору про ненапад 1939 року в Ліці з’явилися німецькі підводні човни. Порт Норд – так називали цю базу перші її господарі. Вони дуже швидко побудували причали й цілий комплекс берегових споруд. Їхній успіх у подальшій боротьбі з арктичними конвоями, що перевозили вантажі ленд-лізу для СРСР, багато в чому пояснювався періодом цієї дивної дружби майбутніх смертельних ворогів».

…Між іншим, у складі 5-ї української антарктичної експедиції на борту «Горизонта» працювали вчені-акустики з Харківського РІ НАНУ, які за допомогою датчиків-сонарів, встановлених на його днищі, вивчали сигнали локатора, відбиті з океанських глибин. Отож стало можливо не тільки відтворити на осцилограмі рельєф дна, але й зафіксувати предмети, які на ньому знаходяться. І затонулі кораблі також.

Науковим консультантом моєї першої книги був севастопольський океанолог, тоді ще кандидат географічних наук Юрій Артамонов. Нині він – доктор наук. Нещодавно як учасник 53-ї російської експедиції на судні «Академік Федоров» він здійснив рейс Південним океаном навколо Антарктиди. Я чекав його повернення з нетерпінням. Бо, крім усього іншого, він обіцяв привезти фотознімки континентальних станцій. У глибині душі я також сподівався, що цей невтомний дослідник, трудяга й доброзичливець допоможе «прибрати баласт» і з нинішніх «нотаток невиправного романтика».

Летимо в Антарктиду… грітися

Морозного січневого ранку автобус, який мав везти команду нашої експедиції до аеропорту Бориспіль, у призначений час не прийшов. Просто мотор не завівся… Причина – низька температура, через яку загусла неякісна солярка. Банальна історія, знайома багатьом дизелістам, які працювали в полярних зонах. Пізніше, переглядаючи київські газети, які вийшли після нашого відбуття, дізнався: через екстремальні для України морози потерпіли сотні людей. Причому йшлося не про звичайні обмороження, а про фатальні випадки.

За якийсь час на заміну прийшов величезний туристичний автобус. На свіже повітря (термометр показував –29) ми вирвалися, як шампанське з теплої пляшки. Багажні відсіки було забито просто за мить.

- Ну й куди вам поспішати? – підколював своїх підопічних завжди іронічний лікар Євген Мойсеєнко. – Полетите завтра! – При цьому в голосі нашого антарктичного Айболитя чувся легкий смуток, адже цього разу через певні обставини він мав залишитися на Великій землі.

У Борисполі дізналися, що час реєстрації пасажирів рейсу №3241, який мав доправити нас до Франкфурта-на-Майні, давно вичерпався. Але, дяка Богові, ми вже рухалися в потрібному напрямку. Не знаю, як у інших містах, але в Києві в останню декаду січня дійсно панував незвичний для останніх років холод. Легкий вітерець робив його чіпким. У тій частині Антарктиди, куди ми зібралися, набагато тепліше. Там була середина літа. Майбутні зимівники жартували з того приводу: аби ж то швидше дістатися Крайнього Півдня й нарешті зігрітися.

Через непередбачену затримку ніхто особливо не хвилювався. Одягнені в помаранчеві куртки полярники були впевнені: «Нас багато, і без нас літак не полетить». Хоча належало пройти митницю, паспортний контроль, оформити багаж… Я ж сподівався ще здійснити в аеропорту деякі покупки, оскільки в сум’ятті останніх днів не встиг придбати найнеобхідніше. Катапультувався з робочого місця, як Пилип з конопель. Душевний стан теж був якийсь непевний. Попри надії, які покладав на це відрядження, і радість від передчуття майбутньої зустрічі з далекими краями, гризло, що немає з ким поділитися почуттями: жінка, на яку чекав, не зуміла подолати свої образи, подати руку і сказати щось підбадьорливе перед першою тривалою розлукою…

Нарешті летимо!
Виявилось, що компанія «Люфтганза» люб’язно затримала рейс №3241 до прибуття учасників української полярної експедиції. Та ми цього не знали, і коли нарешті дістались до Борисполя і вивантажилися з автобуса – електронне табло висвітило номер літака, який вилітав на Івано-Франківськ… Типове «не те». Як на зло, десь загубилися два посадочних талони – мій та інженера-будівельника Анатолія Главацького. Але під патронатом наших доброзичливців ми без зайвих формальностей і нервів здали багаж, а потім через засніжене літне поле службовим автобусом за пару хвилин дісталися до теплого салону авіалайнера. Він, не зволікаючи, покотився на старт.

Я відразу занурився в папери – становище зобов’язує. Напередодні в Інтернеті з’явилося перше повідомлення, що «тринадцяти учасникам української науково- дослідної експедиції належить працювати в самий розпал антарктичного літа. Це вже 11-та за ліком експедиція, яка відправиться 21 січня повітряним шляхом у Чилі, а з чилійського аеропорту Пунта-Аренас на кораблі до антарктичного острова Галіндес. Особливість експедиції полягає в тому, що працювати їй доведеться вдвічі довше за попередні, тобто практично 20 днів. Цікавий національний склад УАЕ. У цей сезон разом з українцями співпрацюватимуть учені з Іспанії, Росії та Чехії. Їх спільні дослідження стосуватимуться актуальних проблем геології, геофізики, фізики атмосфери. Насамперед учені зацікавлені у вивченні кліматичних змін на планеті. Зокрема, це проблеми глобального потепління, зміна озонового шару Землі, водного балансу і впливу всіх цих чинників на континенти.

У групі дослідників – 8 новачків і 5 науковців, за плечима яких уже по кілька подібних експедицій. Зменшити витрати на експедицію вдалося завдяки допомозі перуанських учених, які нададуть своїм колегам з України науково-дослідне судно «Гумбольдт». Воно доставить їх до берегів Антарктиди. 11-та УАЕ проводиться в рамках Державної програми досліджень України в Антарктиці на 2004–2010 роки, а також напередодні третього Міжнародного Полярного Року, оголошеного ЮНЕСКО з 2007 по березень 2009 року».

…Короткий віраж, майже безшумний викид шасі – і за мить-другу наш авіалайнер, швидко гасячи швидкість, уже мчить злітною смугою землі Гессен в Німеччині. Під колесами літака – територія другого за обсягом перевезень (після лондонського Хітроу) європейського аеропорту. Протягом року його послугами користуються понад 50 мільйонів осіб. Поки що без урахування кількості членів нашої експедиції. У Франкфурті ми пересядемо на інший літак – і в Південну півкулю!.. Тоді ще ніхто не знав, що до нас на станцію має завітати несподівана VIP-персона.

(Далі буде).

Автор: Володимир Бочкарьов