СНІГОВА ЛЮДИНА

I

Руде липневе сонце торкнулося засмаглих піків Кавказького хребта. Гострі списи скель, розпечені впродовж дня, запалали смолоскипами, обдали засліплюючим блиском мокрий щебінь Тереку.

Пожовклий брезент намету затріпотів від легкого вітерця, що зашумів понад берегом.

Біля намету метушилися дві сім’ї, жартували та бешкетували. А над самою водою, щойно вимите, вилизане свіжою швидкою течією, зігріте південною теплінню, склавши ручки на грудях, тремтіло двійко діточок. Їхні цілком оголені тільця яскраво ряхтіли поодинокими краплинами після відчайдушного купання.

Хлопчисько сяяв тьмяно, мов чорний алмаз. Дівчинка палала північною білизною снігів та беріз. Обом не було ще й десяти. обоє  ледь розуміли мову одне одного.

Сонце сідало. Дітлахи милувалися зорею, горами, річкою. Грілися у його променях. Дівчинка несміливо і зацікавлено кинула оком на малого, оцінила цей оголений алмаз, потім на себе, знову на нього… Здивовано підсумувала:

— Справді, яка велика різниця між чеченцями і росіянами!

Сонце настромилося на найвищий пік, і він різко кинув широку тінь на обидва береги. Розігріте авто перестало блищати. До його черева склали речі, зайняли місця  всередині.

— Ох, гарно у вас на Кавказі,– задоволено потягнувся на сидінні рудоволосий мужчина.

Поїхали… Темношкірий, мов закопчений, водій насупив брови, невдоволено, з темпераментом сніжного барса, луснув по керму.

— Вах, друже, казанець ми наш залишили! Батьковий він ще…

Він розвернув автомашину на вузькій гірській дорозі і впевнено промчав на червоне світло, підняв вказівний палець, посміхнувся:

— Джиґіт завжди їде на червоне!

Перед спуском до річки заяскравіло ще одне перехрестя, вже зеленим. Кавказець різко натис на гальмо. Від цього пасажирів добряче підкинуло. Задоволений ефектною витівкою, він підкрутив густі, мов просмолені, вуса:

— Вах, а якщо інший джиґіт за поворотом,– пояснив.

Чоловіки вийшли з авто на тому місці, де відпочивали, аби знайти загублений казанець. Сонце вже давно зникло за дзюбатим обрієм, проте тінь не утворювала цілковитої темряви. Загубленого ніде не було: ні біля вогнища, ні на березі. Річка дзюркотіла, виспівувала гірські пісні, незрозумілі мешканцям низин. Вона також, мало-помалу, ховалася у нічне вбрання.

Тихенький вітерець зашелестів у нетрях низькорослої аличі. І раптом звідти, з чагарників, щось наче дзенькнуло, металом. Мужчини, і чорний, і рудий, крадькома поповзли туди, відхилили шпичасті гілки, щоб добратися до цього викрадача чужого посуду. Та їхні необережні рухи й шум сполошили невідомого, — кущі десь позаду затремтіли, залопотіли — хтось спритний та невразливий для колючих хащів подерся до близького лісу на пагорбі. Переслідувачі опинилися на малесенькій галявині, заповненій  великими і нібито людськими кістками, набіло вилизаними. Поміж ними валявся загублений казанець.

II

Невдовзі сонце сіло. Назавтра воно знову зійшло. Потім знову сіло. І так ставалося триста шістдесят п’ять разів, поки в гори не прийшла довга смертельно-темна ніч. Друга довга ніч. Наразі остання ніч.

Невисокий рудоволосий чоловік стояв на безлісому пагорбі. Перед ним потопала в мороці неширока гірська долина, оточена темними стінами хребтів, одягнених у білі бурки. Свіжий нічний вітерець холодив незагоєні борозни на його спині. Він милувався долиною, високим полум’ям палаючої скирти, десятком тіней, які намагалися її загасити. Рудоволосий щось задоволено забелькотів сам собі на незрозумілій російській, кинувся навтьоки.

…Світанок знову виглянув з-за скель, кольорами наповнив Кавказ. Але ніч тоді лише починалася. Двоє чорнобородих завмерли над Тереком, ловили рибу. Моторошна стужа прокрадалася їм  під овечі кожухи, а сивий туман осідав росою на чубах.

— Уночі в Аттаєва г’яур  утік. Спалив сіно, — мовив один неголосно.

Туман поволі почав підійматися. Внизу розсунулась немов би завіса перед заворотом потоку, а над головами засяяла самотня скеля. Засяяла було, але знову розтанула в мороці. У горах туман густий, як молоко,  мінливий,  мов чеченське щастя.

Позаду зашаруділи кроки. Молодик, ще безвусий, виринув з-за густої зарості та дзвінким голосом, ніби заспівав:

— Хлопці, у вас шашлик вже є?

Чорнобороді навіть вусом не повели. Але той не вщухав. Врешті один очима недбало кинув: «Ні!» Молодик зник у хащах.

Світлішало, хоча світанок і не був передвісником дня. Із аула стали доноситись звичні звуки: причитання мулли, крики півнів, гавкіт псів, помекування овець. Безвусий несподівано вистрибнув на берег і так само дзвінко вигукнув:

— Хлопці, я вам шашлика приніс!

— О, сине віслюка! — вилаявся перший рибалка. — Ти нам усю рибу переполошиш! Забирайся геть!

Юний кавказець запашів, немов нічна пожежа. Його обличчя посмаглявішало, а очі почорніли ще більше.

— Якщо ти мужчина, стій тут!

Тиша знову забриніла над горами. Мешканцям низин ніколи не зрозуміти цієї тиші. Вітер ущух. Над водою гойдалися парашутики пуху — літній десант кульбаби, північної гості на березі Тереку.

З-під гори, з гущавини, долинув шелест. Там хтось вовтузився, почувся дивний гомін, наче якогось звіра: «Гу-гу-гу»… Чорнобороді прислухалися. Та тієї ж миті з боку аула, із кущів, мовчки та поважно вийшла ватага горців, безвусий молодик попереду.

— Ось той! — показав він на одного з рибалок.

Річкова долина була широкою, тому коротка запальна бесіда відлунням покотилася над бистриною. Справа, майже традиційно, завершилася самими тільки погрозами, жвавими жестами і так само швидко, як і почалася. Рибалки знову залишилися самі.

— Г’яур, кажеш, утік? — мовив другий бородач. — От, невірний!

— Там щось є, — вказав перший на кущі під горою.

Обидва відклали вудила. Зі спритністю диких кішок підкралися. З гущавини тепер не долітало жодного підозрілого звуку, лише горобці тріскотіли, мов навперейми.

— Заходь ліворуч, — махнув рукою перший.

Цієї ж миті пролунало оте «гу-гу-гу», але вже налякане. Хащі зашаруділи, і рибалки залишилися ні з чим. Вони продерлися через ожинники з терном та вербами в середину нетрів і… оторопіли від несподіванки. Там  лежав г’яур Аттаєва, обмащений багном та кров’ю. Наполовину з’їджений, покусаний, пошматований.

III

Ніч була у розпалі. Друга ніч. Тайм-аут між війнами скінчився.

У брудній та сирій землянці, яку освітлював лише смердючий каганець, раз-по-раз сипався пісок зі стелі. Було зимно і майже темно. У сутінках  ледь впізнавалися обриси трьох кавказців. Вони підпирали мокру стіну та немов повисли на тугих пасах автоматів, почеплених через шию. Дрімали.
Навпроти скрутився їжаком  і спав худорлявий парубок. Він стискував у руці якусь книжечку, тихо сопів, ще зовсім по-дитячому. Холодний та недорогий костюм погано захищав його від січневого морозу. Шапки він теж не мав.

Пісок ще більше посипався зі стелі — через отвір просунулися ноги, а потім і ціле тіло ще одного кавказця. Знадвору долинав шум вибухів, потягло горілим. Боєць відклав зброю, допоміг іншому, який залишався ззовні, втягнути всередину важкопораненого, абияк перебинтованого в багатьох місцях бійця. Всі троє ледве ворушилися. Мовчки вони примостили його на купу хмизу у куті барлогу, звалилися самі в безсиллі на підлогу.

— Це хто такий? — показав на худорлявого той, що увійшов першим.

— Попа впіймали, — відказав один з дрімаючих.

Пісок не переставав сипатися. Лише у нечасті затишшя він трохи заспокоювався, аби за мить задріботіти ще більше.

— Українець, каже, — підтакнув інший.

Обстріл, здавалося, наростав. Суворі обличчя неголених тижнями вояків напружено вслухалися. Але тут усе знову раптом нібито затихло. Невгамовний пісок жовтими смужками наче звисав додолу, присипляв своїм шелестом.

—У нас багато з ваших, — мовив один з тих, що тільки-но прийшли, — але ж ти піп…

Горець уважно оглянув тендітного промерзлого голодного хлопця, який заслуговував лише на співчуття. Але марно шукати співчуття в налитих кров’ю очах,  змушених дивитися на світ, прицілюючись.

— Я був там, у вас… Звідки ти? — він важко говорив російською — лише нею вони могли порозумітися.

— З Волині, — почулося у відповідь.

— О! Волинки, то у вас? — озвався ще один дрімаючий, почувши знайому назву.

— Та ні, — випростався інший. — Волинки десь там, звідки коллі — собаки такі, знаєш?

Обстрілу вже не було чути. Там, нагорі, мабуть, уже темно. Повстанці розбрелися по своїх норах, щоб зазвичай завершити день молитвою. Тільки в цій ще не молилися…

— То ж ти піп? — потер долоні той, що випростався і згадував собак.

Полонений оглянув вояків і зібрався з духом, як говорять на півночі, але не встиг промовити, його випередив інший:

— Від самого початку, як тільки взяли його, товкмачить про свого Христа.

Пісок перестав сипатися зі стелі, і від  цього стало вбивчо тихо. Каганець догоряв. Його сморід ставав нестерпним, навіть ці люди, які, здавалося, вже все здолали, крім смерті, примружилися.

— Я вам про Господню любов розповідаю, — нарешті зважився сказати полонений.

Його слова якось дивно повисли у затхлому повітрі посеред бійців, вибухів, крові, холоду-голоду. Хлопець не помітив того й продовжував:

— Між війнами я приїхав сюди, аби сповістити вам, що ви можете пізнати спасіння, любов Божу…

Чеченці дружно зареготали, навіть важкопоранений. А той, що зайшов останнім, замахав руками перед обличчям проповідника та загарчав підстреленим ведмедем:

— Слухай ти, г’яуре! Піди до своїх братиків-слов’ян і їм розповідай про любов!

Вояки одноголосно підтримали оратора.

— Чому вони прийшли сюди? — почав він виливати все наболіле. — Нам тут непогано без них жилося! Що їм потрібно? Наша земля? Наша нафта? Наші гори? Чи так навчав їх твій Христос?

Полонений притих, дочекався, коли горці заспокоються. Він уже мав деякий досвід спілкування з цим гарячим народом.

— Ваші противники тільки офіційно й звуться християнами. Вони не виконують елементарних заповідей та настанов Господа Христа.

— Вах! — вигукнув один із повстанців. — Поясни це Ісламбекові, — показав на пораненного, — йому перебили всю сім’ю. Просто так, сказавши: кубло терористів!

— Але, якщо він спробує простити… — почав було полонений.

— Що?! — закашлявся лежачий.

Раптом пісок знову посипався на долівку. Десь дуже близько гримнуло. Кавказці вилаялися по-своєму. Згадали всіх, хто у рудоволосих ще не ходить у вдовах.
— Звичайно, простити, — мовив знову проповідник після незначної паузи. — Чи далеко зайде  людина, коли ненавидітиме цілий народ?

— Нам нікуди більше йти, — застогнав один з них. — Нам потрібне своє.

Пісок уже не дріботів по кирзових чоботах, бо знову знадвору стало тихо. Ця тиша гнітила. Розбуджені розмовою, вояки не спали.

—Тільки любов Божа звільняє людину від непрощення…

—Замовкни!.. — заревів важкопоранений, ухопив здоровою рукою автомата і наставив на хлопця. — Бо тобі кінець!..

Тиша поволі-поволі розрядила гнітючу атмосферу. Сон прокрадався до землянки. І ось у повній тиші, знадвору, над самими головами відпочиваючого загону, хтось почав вовтузитись, начебто шукаючи чогось. Вояки відразу ж стисли в руках зброю.

— Селяни говорили, — зашепотів один, — що снігова людина з’явилася в горах і мугикає вона якось, «гу-гу» чи що. Ще й людей їсть.

Несподівано і зовсім близько пролунало: «Гу-гу-гу! Гм, гм!»… Усі завмерли.

— Якщо то звірина, її можна застрелити, — запропонував інший.

— Ні, не поспішай! — зупинила його решта. — А коли то шайтан…

Чеченці хоча й сміливі, як леви, але й забобонні, мов жерці. Настала тиша. Вона знову постала благодійником — зняла напругу посеред наполоханих людей. Заснули…
…Світанок був морозним, брудним, сірим. Сніжило. П’ятеро повстанців зупинилися біля вцілілої православної каплиці. Поряд з нею стирчав з землі дерев’яний скривлений хрест, якось несуразно, щоправда, посеред мусульманського міста.

Мовчки вони відбили прикладами автоматів фігурку Христа, а на її місце припасували проповідника. Так само мовчки, вбили цвяхи в його руки, незважаючи на крики того та мольбу, і, спюнувши в потрісканий асфальт, присіли на повалену сосну попалити. День почався не з бою, тому воякам не було чим зайнятися. Вони розважились, як могли, і перепочивали.

— Знаєш, була у нас одна снайперка, його землячка, — вказав один на розіпненого, що без свідомості повис на цвяхах. — Ще під час першої війни їй відірвало три пальці на правій руці, але вказівний залишився — могла воювати. Кажуть, її батьків енкаведисти ще у п’ятдесятих замордували. Вона тут не за бариші, а так, їх гасила. Потім збожеволіла. Більше її не бачили.

— Годі балачок! — підвівся інший. — Ходімо Ісламбека поховаємо, бо невдовзі обстріл розпочнеться.

IV

За ніч сніговій притрусив білою манною і багнюку, і кров, і мерців, і попіл, і залізо. Мерців було повно. Вони парували ще. Природа посоромилася цього видовища. Природа накривала білими простирадлами оголені плоди людської ненависті. Де-не-де з-під цієї манни, немов з морських хвиль, виринали завмерлі вістря автоматів, чорні цятки шинелей, посинілі пальці та ще блискучі халяви солдатських чобіт. Поле все більше і більше біліло і скидалося вже на дитячі пелюшки. Густі клапті вогкої вати мокрими ляпасами лягали один попри одного, не порушуючи тиші світанку.

Руїни кількох високих колись будинків, ніби купи сміття, здіймалися над полем справжніми горами — людською карикатурою на Богом піднятий Кавказ. Звідти, зі звалища, немов вислизнула із того світу, з’явилась якась примара. Обв’язана ганчір’ям, у двох бушлатах, одному на одному, в російській розпанаханій шапці-вушанці без значка, вона не мала вигляду людини, тим більше, жінки.

Несамовитими очима вона лизнула поле і всілася відгортати сніг сухими, мов кажанячі крила, долонями, сподіваючись відкопати щось поживне для себе. Природа накинулась на жінку, як тільки вона встромила руки в біле покривало — закидала тими своїми масними ляпасами. Але та не зважила на їхні дотики, вона давно нічого не відчувала, все вовтузилась та оглядалась.

Здалеку долинув гул. Жінка підвелася. В її очах не майнуло жодної думки, вони були скляними і, здавалося, не їй належали. Гул наближався. Тепер можна було впізнати чітку ходу дизельного двигуна. А за мить, поміж світлої тюлі зими, вималювалася темна маса російського танка. Жінка, на диво спритна, мов гадюка, ковзнула до найближчої нори в руїнах.

З танка вигулькнув російський офіцер із перебинтованою головою. Він кричав по-своєму в мікрофон радіопередавача. Його голос гас у ревінні двигуна. Перед полем, яке колись було звичайним міським подвір’ям, танк зупинився, затих.

— Знайшов! Так, знайшов, товаришу полковнику! — гукав щосили рудоволосий, не помітивши, що мотор уже не працює. — Що зробити?
Офіцер замовк. Очі  у нього округлились, він побілів.

— Що зробити? — повторив він. — Поховати хлопців? Товаришу полковнику, але ж навіть ці «звірі» своїх забирають, щоб закопати у землю… Як, товаришу полковнику? Напишете, пропали безвісти? Не буде ж пільг ніяких? Державі легше? А як ми?.. Коли ж нас?..

Юнак ковтав слова, щелепа відвисла, та раптом він виструнчився та й відчитав у мікрофон:

— Слухаюсь, відставити розмови! Слухаюсь виконувати!

Танк заревів і, разом зі своїм наїздником, влетів на поле, припорошене природою, повне ще теплих рудоволосих. Він розвернувся, почав крутитися на місці, намотувати на гусінь кокарди, шеврони, петлиці, чоботи та всю решту. Місиво перетворилося на різнобарвну підгорілу кашу.

Танк все вертівся і вертівся. Здавалося, він ніколи не зупиниться, але і йому забракло сил, і він завмер. Танкісти вибралися із душної утроби, відбігли подалі, аби виблювати. Усі четверо зігнулися упоперек, тремтіли та плакали.

Враз гримнув постріл — один впав. Решта похапцем кинулась до танка. Знову гримнуло — ще один звалився обличчям у криваву кашу.

— Там, серед звалищ! — зарепетував офіцер і показав туди, де заховалася безумна жінка, але відразу ж замовк, ковтнувши свинцю.
Останнього смерть зняла своєю невидимою косою вже з башти. Він так і не вліз усередину, повалився набік, скотився до ніг закривавленої машини.
Сніг зірвався майже лавиною — подвір’я знов почало ховатися під ним. Закрутила заметіль. Тільки чотири плями псували недоторкану картину, намальовану природою, тільки вони. Світанок знову заховався в тишу, холодну, зимову. Художниця-природа зніміла, завмерла. З руїн визирали порожні очі безумної жінки, в них не було ні злості, ні посмішки.

V

Скажена людська ненависть плювалася вогнем, крушила все довкола. Чорні перини диму зависли над країною, а в країні була відлига, та ніхто того не помічав. Сіра вода талого снігу стрибала сотнями краплин з дахів залізобетонних будинків з повибиваними очима. Вулиці замаскувалися болотом та калюжами. Вогке повітря здавалося видимим. Ненависть також не впізнавала відлиги, будинків. Не впізнавала їхнього відображення в широких калюжах. Вона раділа врожаю. Він був рясним цього року. Ненависть знайшла хороший ґрунт, історичний.

Кавказ, терористичний для Півночі та національно-визвольний для себе, уже бився в агонії, хоча ще огризався за інерцією, ще дихав, ще боровся. Незрозумілий і самобутній, сотнями тисяч набоїв доводив своє право. Своє право на те, на що всі мають право. А Північ диктувала своє право ще більшою кількістю тих самих набоїв. Право правити, право вимагати, право судити… Посередині цих прав сидів п’ятирічний чорнявий хлопчина, тужив, зовсім по-дорослому, на грудях у мертвої мами. Не було для нього розради, не було.

Загули мотори — під’їхала військова колона. Один з солдатів прошепотів до іншого крізь зуби і показав на їхнього молодого лейтенанта:

— Поглянь лише на цього шмаркача, — вони зістрибнули з кузова вантажівки, — ще пороху не понюхав, а про справедливість вякає, мать його!..
Загін заметушився довкола машин, чекали команди. Багнюка прилипала до підошов. Протяг сміливо розганяв масні стовпи диму між порожніми кварталами. Російська матершина не давала звичайним словам вклинитися бодай  поміж затяжками.

Із підвального віконця найближчого п’ятиповерхового будинку раптом щось засліплююче блимнуло та застрекотало, немов коник у траві. Солдати, не чекаючи наказу, шубовснули в багнюку. Бризки брудної води від пірнаючих куль плямували їхні спини. Той, що про лейтенанта згадував, зиркнув довкола й помітив ліворуч від себе того ж таки лейтенанта.

—Ти! — приставив він автомата своєму офіцерові до грудей. — Пацани гинуть! Не бачиш? Встань! Вперед! Повтори-но подвиг Матросова. Якщо ж ні, то навіки залишишся тут, мать твою! Не гинути ж дідусям. Ну, вперед, за орденами, посмертними!

Він відібрав пістолета у молодого офіцера та підштовхнув того в бік, мовляв, швидше. А той з перекошеним від ненависті та безпорадності обличчям, поповз до розлюченого віконця. За кілька кроків від нього оглянувся, — йому в спину дивилася чорна морда автомата, — виструнчився та із «твою мать догори ногами!» на вустах кинувся назустріч своїй смерті, закрив тілом ворожий кулемет.

Загін підвівся, загарчав бридкоголосе «ура», понісся в атаку. А за якусь хвилю знову стало тихо. Тільки краплини дзвінко розбивалися на бетоні. Та ось знов, не встигли солдати нарадітися своїй маленькій перемозі, з якогось поверху — бах, і один з рудоволосих гепнувся на спину. Знову — бах!

— Снайпер! — перелякано заревіли солдати і гайда ховатися хто-куди.

Тим часом радист переказав на базу координати, і за мить з неба долетів гучний гуркіт гелікоптера.

— Зараз побачиш, як ми ловимо снайперів, — похвалився той, котрий щойно розібрався зі своїм лейтенантом. — Адже підлота плигає, мов жаба, від вікна до вікна, — пояснив. — Спробуй впіймай, мать єво!

Краплини перестали ковзати з даху тільки тому, що даху не стало, — панельний будинок розсипався під вогнем з гелікоптера, ніби картонна скринька.

— Слухай, — не втримався той, кому похвалився перший, — а якщо там мирні люди, у тому будинку були?

— Тобі що, шкода звірів? — відверто спантеличився рудоволосий, витріщившись на співрозмовника. Його насправді те здивувало.

Уже вечоріло, коли привели до вогнища та загону, який спочивав навколо нього, безумну жінку.

— Ось, у підвалі впіймали, — розповідав юний стрижений рекрут. — Сиділа в кутку, чистила снайперську ґвинтівку.

Жінка зовсім не зважала на ворогів — розглядала свої сухі кажанячі безпалі руки та неголосно мугикала: «Гу-гу-гу. Гм-гм»… Старший прапорщик придивився уважно до неї:

— Так це ж хохлушка-снайперка! Мать єйо! Суко, немало наших за ці роки на небеса відправила!

— А ми зараз її туди ж! – зареготали солдати.

Ніч була чорною. Блідий східний місяць не зайнявся над своїм Сходом. Здалеку яскравів палаючий смолоскип. Він смикався, викручувався по землі та гарчав. Навколо нього веселилося деградоване покоління, поливало його бензином. Ненависть зжирала ненависть, незважаючи на будь-яке право. А неподалік чорнявий хлопчисько заснув на грудях мами. Біля нього лежали та дрімали осиротілі пси. Хлопців та собак єднає якась невидима нитка. Вони ніби охороняли малого, час від часу озираючись довкола.

Автор оповідання: Ігор Козловський

Aug 27, 2010 | Categories: Літсторінка | Tags: bang, bigfoot, broken Russian, brothers Slavonians, Caucasian smelled, Caucasus mountain, Chechens and Russians, Chechens laughed, Crazy human, dark walls, father’s pot, Hub-bub-bub, Ihor Kozlovky, July sun, little boy, mountain range, Muslim town, nature turned, North dictated, Orthodox chapel, Our mountains, Shooting seemed, Snowstorm began, soldiers, Terek River, Ukrainian sniper, Volhynia, Ігор Козловський, їжа шашлик, г'яур утік, горах туман, Горець, гримнув постріл, Кавказ, Кавказький хребет, місяць, Наша нафта, Північ диктувала, пік гори, Пацани гинуть, подвиг Матросова, Полонений, річка Терек, самотня скеля, снігова людина, Снайпер, Тайм-аут, Темношкірий, Хащі зашаруділи, хороший ґрунт, Чеченці, чорний алмаз, шкода звірів | Прокоментуй!